«Заздрите тому, що ми маємо причину для ненависті. Заздрите трагедії, бо ваше життя — це не чарльстон. Заздрите народові, який відмовляється підкорюватися тим неподобствам, що його оточують. Заздрите тим, хто зберіг відданість порушеному завіту. Заздрите священному. Ось ви й маєте, герр докторе, тож насолоджуйтеся!».
«Не розумію».
«Бідний професоре. Знаєте, ці вбивці теж нас ніколи не розуміли. “Як?” — питали вони себе, — як ці люди можуть дивитися нам прямо в очі? Як вони можуть так опиратися, незважаючи на всі наші покарання?” А вони, до речі, були хитромудрі: вони знали, що для громади це було не лише тілесне покарання, а й душевний біль від вимушеного визнання того, що звірі на кшталт них створені з такої самої брутальної плоті, що й ми, і дихають тим самим огидним повітрям. Але саме від цього ставало легше. Ми знали, що дивимося на Бога».
«Звідки ви це знали?».
«Бо Бог створений за образом людини. Ми зустрічали Його з давніх-давен — в Іспанії, Римі, Єгипті та в більш пристойних місцях. Ми бачили Його в пальті та котелку, коли Він пірнав у Вайтхол. Бачили Його і в Вашингтоні. Насправді Він скрізь, але тільки ми можемо Його впізнати, бо ми старі друзі. Ми знаємо Його історію».
«Можете…».
«Звісно, я можу вас із Ним познайомити. А тепер, дорогий приятелю, приготуйтеся зустрітися зі своїм творцем, бо ті, хто вступають у святая святих, приречені згоріти. Я ж вам говорила. Я говорила — є дві недоторканні царини».
Це було воно. Саме заради того, щоб це почути, він запустив цю відеокасету. Це був той урок, задля засвоєння якого він ризикував жертвопринесенням самого себе. «Що це за царини?» — пролунав його крик на плівці, тимчасом як вогонь уже лизав його ступні й гриз його коліна — нерухомі, немов прив’язані до стовпа.
Екран уже почав плавитися від жару, але зображення не зникало. «Я ж вам казала. Одна з них — пам’ять».
«А друга? Друга, прошу! Друга!».
«Теологія», — відповіла пані.
Мішель Герман
(нар. 1955)
Ауслендер
Спочатку перекладачка Ауслендер відчувала задоволення. Цілу хвилину вона здивовано слухала, аж поки додзвонювач (румун, як вона здогадалася за першими словами його похвали) не зробив паузу, щоб набрати повітря, давши їй можливість подякувати.
«Ні-ні, — сказав він. — Це я маю дякувати вам та ще й вибачитися за те, що турбую вас удома. Звісно, я розумів, що це вкрай безцеремонно, і зізнаюся — довго вагався, перш ніж зателефонувати. І все ж таки не зміг утриматися. Коли я прочитав інформацію про авторів і виявив, що ви “живете та працюєте в Нью-Йорку”, то сприйняв це як величезну удачу. Маю сказати — я був здивований, що ваш номер так легко отримати у довідковій».
Ауслендер розсміялася. «Я ніколи не вважала за потрібне тримати свій номер у секреті. Я, власне, не з тієї категорії, щоб на мене напосідали зі своїми дзвінками захоплені читачі».
«Ви надто скромні, — сказав румун. Він говорив хриплим голосом, але з певного делікатністю, немовби пошепки. — Ваше есе — це справді щось! Така проникливість! Ваше розуміння процесу перекладу поезії — воно повне, абсолютне».
«Це дуже люб’язно з вашого боку», — сказала Ауслендер. Вона починала тремтіти — дзвінок заскочив її тієї миті, коли вона збиралася зануритися в ванну, й вона пошкодувала, що не прихопила рушника, коли побігла до телефону.