Американська єврейська проза. Століття оповідань

Правду кажучи, у свої тридцять чотири роки Ауслендер не мала серйозних підстав скаржитися на своє життя. Попри всі її дрібні прорахунки, всі швидкоплинні похибки в судженнях, які лише доводили їй, що треба більше прислуховуватися до власної інтуїції, в її житті зрештою не було нічого такого, що справді порушувало б ту сталу рівновагу, якої вона досягла. Вона вже десять років мешкала в тій самій квартирці в Грінвіч-Вілліджі, мала кілька друзів, яким довіряла і які не надмірно претендували на її час або настрій; вона мала роботу, яка їй подобалася і в якій вона досягла чималих успіхів. Ця робота, зокрема, була для неї справжнім джерелом задоволення; і однак це була не та робота, якою вона збиралася займатися. Вона починала як поетка, причому, як сама вважала, поетка непогана. Незважаючи на це, вже в перший рік навчання в коледжі вона знала, що ніколи не стане дуже гарною поеткою. Навіть тоді вона вже могла сказати, в чому відмінність між справжніми поетами й тими, хто лише грається в це заради розваги. Поезія як самоаналіз чи катарсис була не для неї (не досить для неї), і, знаючи, що вона ніколи не стане однією зі справжніх поетів, Ауслендер відмовилася від цього без особливого жалю.

Рішення зробити кар’єру, ставши перекладачем творчості інших, кращих поетів, прийшло майже само собою: вона виявила, що рухалася в цьому напрямку постійно, протягом років, немовби навмисно. Ще в п’ятому класі помітила, що їй легко даються мови: уроки івриту, на яких наполягав батько, були дитячою забавою, задоволенням; їдишем, яким розмовляли вдома, вона сама навчилася читати й писати. У сьомому, восьмому, дев’ятому класах вона вивчила французьку, поглинаючи довгі переліки слів так, немов жадала цього всю свою юність. У тому віці вона сприймала це як належне, й лише пізніше дізналася, що хист до мов вважається талантом, особливим даром. Коли їй виповнилося шістнадцять, вона вже цілком вільно володіла французькою, івритом, їдишем та іспанською. У вісімнадцять додала до них німецьку та італійську, а на момент закінчення школи опанувала ще й португальську, румунську й російську. Вона усвідомлювала, що рішення стати перекладачкою було певним компромісом між прагненнями та обдарованістю, але цей компроміс її задовольняв.

Вона знала свої межі. Це, вважала Ауслендер, було її найкращою рисою. Вона не мала ілюзій щодо себе й тому не розчаровувалася в собі. Завжди знала, як має поводитися. Наприклад, усвідомлювала, що не є красунею, але була задоволена своєю зовнішністю — безперечно, непоганою («для моїх цілей», сказала вона колишньому коханцю, художнику, який цікавився вголос, чи вона колись сумувала через те, що не належить до «більш шаблонного типу жіночої привабливості»). Коли вона докладала хоча б трохи зусиль, то виглядала цілком привабливо — одягнена охайно, хоч і ексцентрично, солідна, «непохитна циганка», за словами художника. Її неслухняне чорне волосся та брови, широке чоло та видатний ніс, її гарна постава (на ній, разом із уроками івриту, наполягав батько) — все це справляло враження. Фігура в неї, як сказав їй інший колишній коханець, була як у російської селянки. Він мав на увазі її сильні ноги та широкі плечі і стегна. Така точка зору їй сподобалася (хоча сам чоловік зрештою — ні: він був біохіміком, і йому дуже бракувало фантазії — його незворушність, яку вона спочатку сприймала як чарівний спокій, вже за кілька місяців стала її гнітити). Вона знала, що належить до того типу жінок, про яких інші жінки кажуть чоловікам: «Вона справді дуже вражає, тобі не здається?». А чоловіки знизують плечима і погоджуються, навіть не поглянувши на неї як слід, просто щоб не сперечатися. І все ж таки існував певний різновид чоловіків, здатних оцінити саме її особливу привабливість. Це були чоловіки, переважно старші за неї років на десять, розумні та добропорядні, зі схильністю до сумних роздумів і навіть до похмурості, з кмітливістю, що зводилася нанівець самокритичністю. В будь-якому разі Ауслендер не була «на продаж». Вона не мала бажання конкурувати зі стрункими та жвавими білявими або ефектними чорнявими красунями, які, мов яскраві стрічки, були вплетені в міську юрбу — сліпучо гарненькі й вічно нудьгуючі та самотні. Ауслендер спостерігала за ними на презентаціях книжок і вечірках, у кав’ярнях, ресторанах і барах Вілліджа й підслуховувала їхні розмови зі слабкою цікавістю: йшлося про певне полювання, вона звідусіль чула про брак пристойних чоловіків. Сама Ауслендер не була самотньою й ніколи не нудьгувала. Їй подобалося, щоб поруч був чоловік, і нерідко так і було, але найзручніше їй було самій, і вона відчувала дискомфорт, коли той чи інший чоловік починав брати надто активну участь у її справах. Її дратувало, коли чоловік (хоч би і коханий) нишпорив у її речах, гримів посудом у шафках, рився у її книжках, варив макарони на її кухні, сідав у її робоче крісло.