Американська єврейська проза. Століття оповідань

Вона роздратовано відігнала від себе цю думку й відступила на кілька кроків від великого дзеркала за дверима спальні, оцінюючи свій вигляд. На її обличчі з’явилася гримаса. Ну й привид! Він крутився в дзеркалі, щось струшуючи, обсмикуючи, поправляючи. Є щось принизливе, подумала Ауслендер, в такій турботі про свій вигляд. Але це було неуникно. Вона закинула голову, подивилася на себе скоса. Все було в порядку. Вона вирішила, що буде розумно мати трохи суворий вигляд, тож у сірих вельветових брюках і чорному светрі, у чоботах, без прикрас, без шалика, з волоссям, заплетеним у довгу косу, сподівалася справити саме такий ефект. Кивнувши сама собі, вона залишила кімнату, схопила своє довге пальто й рукавички й вийшла з квартири. Тепер вона навіть дивилася на це побачення як на невеличку розвагу.

У кав’ярні «Павич» вона впізнала його одразу — у нього був нездоровий, захлялий вигляд молодого поета (років тридцяти п’яти, здалося їй, — трохи старший, ніж вона очікувала) та стандартне вбрання студента магістратури: сорочка з краваткою, вельветовий піджак і джинси. Він був дуже маленьким. Кинувши на нього погляд від дверей, вона вирахувала, що він приблизно її зросту — поза сумнівом, не вищий за п’ять футів шість дюймів[269]. Він сидів із цигаркою за одним із круглих столиків у передній частині кав’ярні й постукував ложечкою по кружці з кавою. Ауслендер увійшла, енергійно розмахуючи полами пальта й складаючи разом свої рукавички, коса летіла за нею. Вона підійшла прямо до його столика й простягнула руку: «Містер Віореску?». Він стрепенувся і підвівся так стрімко, що кружка брязкнула об цукорницю. «А, міс Ауслендер?».

Ауслендер кивнула й сіла навпроти нього. У нього був сторожкий, напружено-розумний погляд — майже тваринна чутливість, подумала вона.

«Ви молодше, ніж я думав», — сказав він. Самовладання, схоже, повернулося до нього. Він оцінював її досить холоднокровно.

Вона хотіла сказати: «А ви — старше та менше на зріст», але тільки кивнула.

«Не знаю, чому, але я уявляв вас старшою — років п’ятдесяти». Він усміхнувся й відкинувся на стільці назад, схрестивши руки на грудях. Його посмішка збентежила її і навела на думку, що ця зустріч, напевно, не буде для неї приємною. «Хочете капучино? Чи, може, еспресо?».

«Дякую. Американо». Вона вирішила не знімати пальта — так вона дасть зрозуміти, що збирається дотримуватися зазначеного нею півгодинного ліміту. Віореску продовжував посміхатися їй, і вона відчула полегшення, коли офіціантка нарешті підійшла прийняти в неї замовлення.

Вони сиділи мовчки, поки не принесли каву. Тоді румун нахилився вперед і поклав руки на стіл. «Я знаю, що ви зайняті, тож одразу перейду до справи. Чи цікаво було б вам взятися за переклад творів одного поета, який є, запевняю вас, абсолютно блискучим, надзвичайним талантом і який ніколи не публікувався англійською мовою?».

Ауслендер підняла брови. «Я бачу, ви не поділяєте думки, що скромність прикрашає людину».

«Скромність?». Якусь мить він дивився на неї спантеличено. Потім раптово розсміявся. «О, так, це дуже добре, дуже добре». Ауслендер, теж спантеличена, не знала, що сказати.

«Я дуже вибачаюся — я мав це зрозуміти. Ви, звичайно, подумали, що поет — це я. Так, я зробив би такий самий висновок».

Він знову посміхнувся. «Але ж господи — уявити мене поетом! Це заповітна мрія, звісно, але без щонайменшого проблиску надії». Він похитав головою. «Ні-ні, послухайте. Я кажу про свою дружину. Поетку Теодору Віореску».

«Так ви не поет?».

«Аж ніяк». Він прибрав руки зі столу й підняв їх долонями вгору. «Взагалі-то в мене немає жодного хисту в цій сфері. Я хотів спробувати перекласти якісь вірші дружини. Думав, що впораюся. Але зрозумів, що для такої роботи потрібен поет або — ви казали, що ви самі не є поеткою, — людина з досить видатним талантом, якого в мене немає. Це було безнадійне завдання, безнадійне. Результати були… безкрилі. Розумієте, що я маю на увазі? Поезія зникла».

Ауслендер потроху пила каву, розмірковуючи над почутим. Потім сказала: «Ваша дружина… Я так розумію, що вона не здатна перекласти власні вірші?».

«А, ну розумієте, тут проблема. Вона не так добре володіє англійською, як я. У неї було якесь… якесь небажання опановувати цю мову такою мірою, як вона могла б. О, розмовляти англійською вона вміє чудово. А ось писати… це геть інша справа».

«Так, — кивнула Ауслендер, — це часто трапляється».

«Я сподівався, що вам, можливо, знайоме її ім’я. Хоча якщо ні — це теж зрозуміло. Вона тільки-но почала набувати слави в нашій країні, коли ми звідти поїхали. Її вважали тоді одним із найперспективніших молодих поетів Румунії. Вона була дуже молодою, розумієте, — лише дев’ятнадцять років, але все ж таки видала книжечку, а її твори були включені до двох досить престижних антологій».

«Віореску, — прошепотіла Ауслендер. — Вона публікувалася вже під цим прізвищем?».

«Так. Ми одружилися, коли їй було сімнадцять».

«Сімнадцять!».

Він знизав плечима. «Ми знали одне одного з дитинства. Я був найкращим другом її старшого брата».

«Ясно», — сказала Ауслендер ввічливо.