Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Ця добірка, як мені здається, досить об’єктивно віддзеркалює творчість Тео. Вона має дати вам справжнє уявлення про її сутність. Переконайтеся самі, що я не так уже й перебільшував у своїх похвалах».

«Ви дуже пишаєтеся нею».

«Так, звичайно. — Він відповідав досить різко, й Ауслендер подумала, чи не образила вона його. — Вам, можливо, важко зрозуміти. Тео… Вона не лише моя дружина, вона мені як сестра. Я знаю її з того часу, як їй було шість років, а мені дванадцять. Ми були як одна сім’я ще задовго до нашого шлюбу».

У голові Ауслендер пролунав невиразний сигнал тривоги — застереження, що попереду якісь зізнання. Для неї це був безсумнівний сигнал до зміни теми, але вона продовжувала мовчати. Мало того — вона мимоволі відчувала себе зворушеною.

«А, ви вважаєте це надто зворушливим», — сказав Віореску.

Його зауваження вразило її. Вона ніяково кивнула.

«Ну, мабуть, так і є. Напевно, те, що ми майже все життя були так близькі між собою, само по собі зворушливо. Але ми не… Вона… А, ну гаразд». Він знизав плечима й непевно посміхнувся.

Ауслендер застерігала себе: це не твоя справа, тобі не треба в це втручатися. Але вона вже втягнулася й не могла утриматися від запитання: «Що ви хотіли сказати?». Однак водночас в душі вона тяжко зітхала.

«О, лише те, що щось було втрачено. Після стількох років це, мабуть, не дивно». Він на мить заплющив очі. «Щось втрачено, — прошепотів він. — Так, можливо, вона для мене вже втрачена. Що ж, це моя провина. Я не був для неї допомогою. Я завдав їй багато шкоди».

Ауслендер одразу усвідомила, що не бажає цього чути. Більше ні слова, подумала вона й уявила собі, як негайно підводиться, прощається з ним і йде, навіть не захопивши з собою пакет із віршами. Який у цьому сенс? Вона справді думала, що тут був шанс виявити прихованого генія? Кого вона обманювала?

«Це дуже погано, дуже погано», — бурмотів Віореску.

Помилка, подумала Ауслендер. Сидіти тут, слухати, пропонувати почитати вірші його дружини — все це помилка. У неї щось стиснулося в грудях, раптом виникло відчуття якогось небезпечного втручання в її життя. Адже з кожною миттю ситуація могла ставати ще гіршою — зізнання породжуватимуть подальші зізнання. Досить. Вона більше не хоче ні Віореску, ні його дружини-поетки.

Він підштовхнув до неї конверт. «Ось. Я бачу, що ви вже поспішаєте. Я не збирався затримувати вас так надовго».

Вона взяла конверт. «Це правда, мені треба йти». Вона підвелася, ніяково притискаючи до грудей конверт. «А… Мені подзвонити вам, коли я прочитаю?».

«Я вам подзвоню». Він посміхнувся їй, цього разу широко. «Хочу подякувати вам наперед за ваш час. Я дуже вдячний».

Ауслендер відчула незручність. «Сподіваюся, я висловилася цілком ясно: я навряд чи зможу зайнятися Теодорою».

«Коли ви прочитаєте вірші, — сказав він, — ви, можливо, передумаєте».

«Боюся, що ні».

«Ви ж погодилися їх прочитати».

«Мені завжди цікава гарна поезія, — натягнуто промовила Ауслендер. — Якщо твори вашої дружини такі, як ви кажете, я зробила б собі погану послугу, не прочитавши їх».

«І справді, — сказав він і розсміявся — своїм дивним телефонним сміхом, різким і коротким. — Я подзвоню вам наступного тижня».

Вона відчувала його погляд на своїй спині, коли виходила з кав’ярні з пакетом віршів під пахвою. Заради нього — і заради цієї невідомої, нещасної Теодори — вона сподівалася, що вірші виявляться не жахливими. Однак вона не дуже покладалася на цю надію: те збудження, яке почало здійматися в ній ще кілька хвилин тому, вже геть зникло.

Тієї миті, коли вона виходила з дверей кав’ярні на вулицю, вона вже була впевнена, що ці твори виявляться нікчемними. Перетинаючи Гровенор-авеню (пальто хльоскало по ногах, голова схилилася проти вітру), вона уявляла собі наступну розмову з Віореску. Вона буде делікатною: немає потреби говорити йому правду про творчість його дружини; якщо він обманюється, хай обманюється. Це не її відповідальність.