Американська єврейська проза. Століття оповідань

Але виявилося, що Віореску не обманював ні її, ні себе. Вірші Теодори Віореску були надзвичайні. Прочитавши перші з них (вона неохоче витягла їх із конверта, щоб проглянути за обідом), Ауслендер у неймовірному здивуванні встала з-за столу, з дзвоном упустивши виделку на тарілку, й потягнулася за конвертом, аби витрусити з нього решту вмісту. З пачкою віршів у руці вона машинально їла свою смажену курку з рисом, навіть не усвідомлюючи цього. Вона ледве вірила своїм очам. Вірші немов стрибали по сторінках, сповнені жаху й дивних, загрозливих образів — крихітних, підкреслено тваринних облич, крові, що ллється дощем крізь сукувате чорне гілля дерев, дрімучих лісів, в яких ховаються маленькі люті істоти. А мова! Мова вражала яскравістю й збурювала нерви. Якими привидами має бути населена душа самої поетки! Про це подумала Ауслендер, коли нарешті впала без сил у своє ліжко о пів на першу ночі. Вона читала п’ять годин поспіль — спочатку за обіднім столом, потім за робочим, потім у ліжку, й усе ще не прочитала всіх віршів, що їх дав їй Віореску, але збиралася дочитати ще сьогодні. Проте їй треба було трохи перепочити — вона була виснажена, очі пекло.

Хвилин десять вона лежала, прислуховуючись до неясних нічних домашніх звуків: холодильника, водопровідних труб, скрипіння й зітхання у сусідів нагорі й бурмотіння у сусідів унизу. Потім знову сіла, підмостивши подушки під спину, й стала читати далі. Прочитавши всі вірші, вона взялася їх перечитувати. Трохи згодом встала й сходила за блокнотом. Деякий час вона перечитувала вірші й робила нотатки в блокноті, насилу опираючись потягу піти до письмового столу за пачкою з п’яти-семи каталожних карток, якими вона зазвичай користувалася для нотаток під час роботи над перекладами. Врешті-решт здалася, переконавши себе, що картки просто зручніші, більш звичні на дотик, тож із запасом карток під рукою вона пропрацювала до світанку, перебуваючи в якомусь гарячковому стані, й відчувала себе однією з тих дивних нічних істот із віршів поетки, коли сиділа в ліжку гола, зі скуйовдженим волоссям, гризла то пальці, то кінчик ручки й несамовито черкала свої нотатки, тимчасом як кімната поступово заповнювалася сіро-блакитним вранішнім світлом.

Кілька днів вона жила у напруженому очікуванні дзвінка Віореску. На п’ятий день взяла телефонний довідник і майже з полегшенням виявила, що його прізвища там немає: вона розуміла, що їй не слід йому дзвонити. Але через це очікування вона почувалася якоюсь дурепою. Згадалося, як підлітком (ненависні часи) вона не зводила очей з телефона, жадаючи, щоб він задзвонив. Після кожного разу, коли вона наважувалася вийти з квартири (кілька вилазок у супермаркет і бібліотеку, єдина поїздка на околиці міста, аби віддати коректуру готичного роману), вона кидалася до свого автовідповідача. Але там були лише запрошення на урочисті заходи, які її не цікавили, кілька дзвінків від друзів, один від матері й один від Фаррела.

«Ти скучила за мною, Гарріет, кохана? Тобі самотньо?». Ауслендер дихала нетерпляче, притиснувши кулаки до стегон. Послання Фаррела, безперечно, мало на меті розлютити її. Він ніколи не називав її «Гарріет», крім як заради знущання. Нехай, подумала вона. Йому не вдасться вивести її з рівноваги. Останнім часом вона вже менше думала про те, що їй бракує Фаррела, її думки були зайняті іншими речами (і вона не відмовилася б від можливості розповісти йому про це). Однак звук його голосу на плівці автовідповідача і справді змусив її здригнутися, відчути якусь скорботу та самотність. «Тобі сподобалося бути на самоті? Ти насолоджуєшся цим, як сподівалася? Чи шкодуєш? Чи ти вже не сама — вже знайшла когось іще, аби опиратися його коханню?». Потім, після паузи, жорсткіше: «Не дзвони мені. Я передумав. Я не хочу з тобою розмовляти після всього».

Минуло вісім днів, потім дев’ять. На десятий (вона знову якраз збиралася приймати ванну й уже занесла в неї одну ногу) задзвонив телефон, і вона миттєво зрозуміла, що це чоловік поетки. Він тріумфував. «Ну то що? Як вам моя Теодора?».

Ауслендер вирішила, що їй не завадить розумна обережність. «Ну, так, згодна, в ній щось є. Вона, поза сумнівом, оригінальна».

«Тож вам сподобалися її вірші?».

Вона більше не могла залишатися обережною, надто великим полегшенням став для неї його дзвінок. «Сподобалися? Ха! Вона просто монстр, ваша дружина. Це непідробне, це щось дивовижне».

«Так, так, це правда, абсолютна правда. Вона — єдина у своєму роді, це диво, це перлина!».