Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Мені треба йти», — сказала Ауслендер, узявшись за дверну ручку.

Йдучи до ліфта, вона подумала: це диво, що їй вдалося втекти, не зробивши ще якихось пропозицій.

У вагоні підземки, повертаючись до Вілліджа, Ауслендер витягла зі своєї данської шкільної сумки конверт із віршами Теодори. Вона сама не знала, чому не сказала Віореску, що вірші при ній, — очевидно, ще не була готова розлучитися з ними. Вона перегортала сторінки, поки не знайшла те, що хотіла. З передньої кишені сумки дістала ручку та пачечку карток, на які вдома почала записувати свої нотатки щодо віршів Теодори, й, перебравши їх, зупинилася на одній — із заголовком «У холодному полі, в неспокійному світлі». Швидко пробіглася очима по картці; поряд із заголовком вона вже автоматично проставила кількість рядків англійською, коли робила нотатки. Зітхнула й перейшла до самого вірша. Потім, із ручкою в руці, використовуючи брезентову сумку як столик, почала робити переклад.

Він навіть не потурбувався привітатися. «Вона не хоче брати в цьому жодної участі, — оголосив Віореску. — І не збирається це обговорювати».

«Що ви їй сказали? Ви пояснили…».

«Я благав, я обіцяв, я був як навіжений, — він безпорадно розсміявся. — Вона примусила мене спати на дивані».

«Це мене не стосується», — різко зауважила Ауслендер.

«Я хочу вибачитися за весь той клопіт, що ви взяли на себе».

«Так, ну а в мене є сюрприз для вас», — сказала вона. І, зробивши глибокий вдих, розповіла йому про вірші, які перекладала цієї ночі, пропрацювавши до четвертої години, аж поки не відмовили очі.

«Господи, це… Це правда? Як чудово! Будь ласка, можете прочитати їх мені?».

Півгодини вона читала Віореску вірші його дружини. У неї були чорнові варіанти (в деяких випадках дуже чорнові) вже вісьмох віршів. Один чи два були досить викінчені, майже досконалі.

«Але ж це чудово! Неймовірно! О, ми повинні переконати її. Як ви думаєте… Якщо ми зробимо так, як я збирався зробити від початку…».

«Не знаю. Якщо ви просто покажете їй ці переклади, вона може сильно розсердитися. Вона може вважити це — і цілком справедливо — вторгненням».

«А може, їй буде приємно».

«Можливо. Ви знаєте її краще, ніж я».

Проте Ауслендер не була в цьому впевнена. Досягнуті ним результати поки що не можна було назвати блискучими.

Минуло кілька днів. Ауслендер продовжувала перекладати вірші. Вона знала, що це нелогічно, бо вже майже втратила надію на те, що Теодора погодиться. Вона перекладала ці вірші тому, що їй цього хотілося — інших причин не було. Надвечір у суботу вона працювала над ними, коли хтось постукав у двері. Ауслендер здивувалася, і її першою думкою було, що це Фаррел. Ніхто інший не завітав би до неї без попереднього дзвінка. Та й сам Фаррел зробив так лише раз, і якщо це він, то, безперечно, лише тому, що п’яний. Вона обережно підійшла до дверей і прислухалася.

«Ауслендер, ви там?».

Це був Петру Віореску. Вона клацнула замком і розчинила двері навстіж. Він виглядав жахливо.

«Петру! Що трапилося?».

«Можна ввійти?». Він швидко пройшов повз неї і важко опустився в її робоче крісло. Озирнувся навколо: «Що це за приміщення? Ванна кімната, студія, кухня?».

Ауслендер зачинила й замкнула двері. «Що відбувається? У вас жахливий вигляд».

«Хочу вам щось розповісти. Мені треба обговорити це з кимось. Бо я збожеволію».

«Це стосовно Теодори? — спитала вона з тривогою. — Щось трапилося?».

«О, щось трапилося, так, але не те, що ви думаєте. Ви думаєте — вона така тендітна! Ви боїтеся, що вона намагалася вчинити самогубство, що в неї був “нервовий зрив”. Ні, — сказав він. — «Вона з заліза, моя дружина». Він засміявся, але за мить схопився руками за голову й заплакав. Ауслендер стояла збоку, не зовсім розуміючи, чого він від неї чекає. Нарешті він припинив плакати, підвів на неї очі й дуже спокійно розповів свою історію. На своєму факультеті він познайомився з однією молодою жінкою. І закохався в неї — тут нічого не можна було вдіяти.

«Не розумію, — сказала Ауслендер. — Коли це трапилося? Цього тижня?».

«Кілька місяців тому, — відповів він. — Кілька місяців».

«Але я не розумію, — повторила вона. — Ви?..».

«Я не спав із нею, якщо ви це хотіли спитати».

«Але тоді… Ви сказали Тео про це?».

«Звичайно». Він, здавалося, був ображений припущенням, що міг цього не зробити.

«Але навіщо? Ви нічого не зробили. Про що тут було розповідати? Ви… Це просто захоплення, Петру, ось і все».

«Ні-ні. Це не захоплення. Я закоханий».

Ауслендер була розгублена. «Ну й що ви збираєтесь робити? — і одразу додала: — Неважливо. Я не хочу знати».

Він знову заплакав. Ауслендер хотілося кричати. Раптом у неї промайнула підозра. «Скажіть, наскільки ця справа з іншою жінкою…».

«Аною», — сказав Віореску.

«Я не хочу знати її ім’я! Наскільки це пов’язано з відмовою Тео від перекладу віршів?».

«А наскільки взагалі будь-що пов’язане з будь-чим?».

«Не розмовляйте так зі мною. Я цього не потерплю, — відрубала Ауслендер. — Відповідайте мені правду». Вона стала ходити кухнею взад і вперед. «Що відбувається? Що все це означає? Коли ви сказали Тео про цю жінку?».