Американська єврейська проза. Століття оповідань

Народившись у Нью-Йорку, Гемлі потім жив у різних штатах США: в Теннессі, Чикаго, Індіані, Айові, Огайо, Північній Кароліні, а останнім часом — у штаті Вашингтон. Він навчався в університеті штату Індіана та на письменницькому семінарі Айовського університету. Його книжки — це три збірники новел (The Mouse Town, All You Can Eat і The Big Ear) плюс один роман, The Last Studebaker, і посібник із написання оповідань — Turning Life into Fiction. Твори Гемлі публікувалися в багатьох часописах, зокрема Manoa, Ploughshares, North American Review та Prairie Schooner, і входили до антологій The Pushcart Prize і Best American Humor, а також читалися на Національному громадському радіо. Гемлі є лауреатом численних премій, зокрема премії Нельсона Олгрена, стипендіатом Рад у справах мистецтва штатів Іллінойс і Північна Кароліна. Викладав у Північно-Каролінському університеті в Шарлотті та Західно-Вашингтонському університеті, де тепер видає часопис The Bellingham Review. Живе в Беллінгемі з дружиною та доньками.

Дев’ятнадцятий єврей

На зустрічі з заступницею декана, жінкою років сорока п’яти, Едіт Маргаретен спитала, як у Нотр-Дам[270] ставляться до євреїв. «О, чудово, — відповіла та. — Сама я методистка».

«А», — сказала Едіт, іронічно хитнувши головою.

Жінка швидко гортала сторінки якоїсь книги розміром з альбом для газетних вирізок. Едіт подивилася на свої коліна й розгладила на них вовняну спідницю, куплену спеціально для цієї співбесіди. Вона була сіра з брунатними цятками й колюча. Це вбрання виглядало католицьким, коли висіло на вішалці, але тепер Едіт шкодувала, що його купила. Вона поклала руки на коліна й дивилася на заступницю декана, поки та гортала книгу. Едіт ледве вдавалося тримати очі розплющеними: ця жінка їй набридла, а вночі вона дуже погано спала. В готелі «Морріс» у кампусі були найаскетичніші ліжка — тверді, як піддони, й сконструйовані так, що в них неможливо було спати, не те що грішити. Над кожними дверима в її апартаментах, де зазвичай можна побачити димовий детектор, висів хрест, зомлілий Ісус або горда Марія. Едіт розпаковувала валізи, наспівуючи: «Кинув добру роботу в місті, роботу “на дядю” з ранку до ночі[271]». Але жодних детекторів диму тут не було.

«Так, у кампусі в нас сімнадцять євреїв», — оголосила жінка, вказуючи на сторінку десь у середині цієї таємничої книги.

«Тож буде однією більше?» — сказала Едіт.

«Саме так», — сказала жінка, піднявши руку долонею догори з абсолютно простодушним виразом обличчя, позбавленим будь-яких ознак іронії.

«Ви справді ведете такий облік? — спитала Едіт, хоч це і так було очевидно. — В книзі?».

Це питання, схоже, заскочило заступницю декана зненацька. Вона випросталася у своєму кріслі й уп’ялася в Едіт. Цікаво, подумала Едіт, чи прочитала ця жінка хоча б одну з її книжок? Чи вона взагалі ще читає книжки? Чи знає, хто така Едіт? Збираючись на співбесіду, вона спитала про заступницю декана у професора факультету англійської літератури, дослідника Мілтона на ім’я Ден Мессі. Самого декана не було в кампусі, тому доводилося мати справу із цією низькокалорійною методистською версією. Професор зі змовницьким виглядом нахилився до Едіт і прошепотів: «Миша, що вчиться на щура».

«Можливо, їх і більше», — сказала жінка.

«Це ті, про кого ви знаєте», — сказала Едіт.

Жінка закрила свій альбом. «Це католицький заклад, і наша місія полягає, зокрема, у забезпеченні освіти високого рівня в певних католицьких рамках. Проте Нотр-Дам відомий своєю екуменічною атмосферою. Чисельність викладачів-католиків коливається в районі 51 відсотка».

Едіт посміхнулася: «Вони теж коливаються?». Ні, вирішила вона, працювати в такому місці неможливо. Вони, мабуть, у будь-якому разі хочуть втриматися на рівні 17 євреїв.