Американська єврейська проза. Століття оповідань

Так, він нависав над кампусом, як милосердна версія Годзілли над Токіо, але навіть це не змусило її змінити рішення. Вона була готова до певних змін. А звикати до чогось на кшталт стофутового Христа, бути гнучкою — це складова життя.

Сім років потому Едіт усе ще обживалася на цьому місці, але обживалася з комфортом. Робота не вимагала від неї великих зусиль — вона жила в Чикаго й двічі на тиждень приїздила залізницею до Саут-Бенда, брала таксі до кампуса й проводила там свій робочий день. Зазвичай ніщо не заважало їй весь день писати — студенти не турбували її, бо вона не афішувала свої службові години й не повідомляла про них секретаркам факультету. Едіт не вважала себе зобов’язаною розмовляти зі студентами, яким бракувало наполегливості її відстежити. Двічі на рік вона проводила заняття для дванадцятьох ретельно дібраних аспірантів. На заняттях не обговорювалися їхні праці — Едіт вважала, що їм буде корисніше послухати про її власний творчий процес. Іноді вона пропонувала їм писати й користувалася цією нагодою, щоб писати самій. Подекуди вона дозволяла їм прочитати свої твори вголос.

Люди здебільшого її не чіпали. Заступниця декана, зрештою, мала рацію щодо атмосфери.

До того, як Едіт стала працювати в Нотр-Дам, про неї говорили, що вона фігурує в шорт-листі Нобелевського комітету, і цей шорт-лист, здавалося, з кожним роком ставав коротшим. З ким її тільки не порівнювали, водночас вірячи або принаймні сподіваючись, що насправді вона не схожа ні на кого: 24 рецензенти за час її кар’єри порівняли її з Пейлі, 16 — із Зінгером (для якого, сумлінно відзначили вони, Едіт перекладала), 14 — із Елкіном, 7 — із Кафкою, 11 — із Маламудом, 3 — з Озік, 2 — з Белоу, а одна заблукана душа порівняла її з усіма сімома. Найчастіше її згадували вкупі з іншими єврейськими письменниками, але подекуди також із католиками. У своїй творчості вона торкалася моральних проблем, в першу чергу лицемірства й заслуженої кари, й часто піддавала своїх героїв старозавітним випробуванням. Вони припускалися помилок, ухвалювали хибні рішення, як Йона чи Авраам, і саме тому, вирішила Едіт, вона подобалася католикам. У них теж завжди були хибні рішення: інквізиція, поводження з корінними народами у Новому Світі, викорінення св. Домініком альбігойців[275] за наказом папи Іннокентія III…

У творах Едіт майже завжди був присутній один персонаж, дурник на ім’я Бреннерман — не зінгерівський бовдур, не шолом-алейхемівський блаженний невіглас, не шекспірівський блазень, мудрий, але сумний задирака. Це був радше пустун. Іноді Бреннерман знав купу всього, іноді не знав нічого. Подекуди він підштрикував головну героїню, альтер-его Едіт — Фран-сін Рімер. Бреннерман полюбляв грати роль совісті Франсін. Він з’являвся в її снах, і в снах Едіт теж, наказував їй припинити сприймати себе так серйозно — світ проживе й без неї. Для Франсін й Едіт Бреннерман існував і в їхній уяві, і в реальному житті. В основі цього образу лежало враження від чоловіка, якого одного разу побачила Едіт: він малював стрілки-дороговкази на парковці шопінг-молу «Зелені акри» у містечку Веллі-Стрім на Лонг-Айленді. Вона скуповувалася там для матері, яка мешкала в сусідньому Вудмірі. Колеги цього чоловіка стояли довкола, палили й розмовляли, поки він виконував усю роботу. Смугу, на якій він малював стрілки, було перегороджено помаранчевими конусами. На інших смугах — вже зі свіжими стрілками — жодна з автівок не звертала уваги на нові дороговкази. Цей чоловік ігнорував навколишній безлад так само, як світ ігнорував його самого. Едіт вирішила, що цього чоловіка звуть Бреннерман. Більше вона його не бачила, але її героїня, Франсін, бачила його постійно.

Імен у Бога, підозрювала Франсін Рімер, безліч — більше, ніж людських прізвищ, разом узятих, але наскільки більше? Скільки прізвищ може бути у світі? Чи хтось порахував, провів дослідження? Бо вона весь час чула нові — Слоер, Едж, Кашіо, Пейкью, Споур. Франсін хотіла знати. Вона збирала прізвища — з особистих зустрічей, з кореспонденції, з новин. Вона була розумною жінкою і знала, звісно, що збирання прізвищ — дивне заняття. Вона не плекала сподівань на якийсь грошовий прибуток. Її прізвища не мали об’єктивної цінності, притаманної колекції автографів її матері (Фред Астер, Тайрон Пауер, Франшо Тон) або колекції італійських шкіряних декантерів[276]кузини Софі.