Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Ну так, кого я намагаюся обдурити?» — розсміявся Мессі.

Вона терпіти не могла цього чоловіка, а він, схоже, думав, що вони найкращі друзі. Едіт знала, що він має рацію — вона потрібна їм у цьому комітеті. Не тому, звісно, що вона єврейка, а тому, що нікому іншому довірити це не можна.

На те, щоб розібратися в заявках, Едіт витратила набагато більше часу, ніж спочатку розраховувала. Більшість із тих письменників, що подали заявки, були вочевидь неконкурентоспроможними. Назвати їх письменниками-початківцями означало би припустити, що вони знають, куди рухаються. Початок передбачає якийсь кінець, але єдиний кінець, який Едіт могла собі уявити у зв’язку з більшістю претендентів, була її власна передчасна смерть, щось на кшталт літературної аневризми. Інші претенденти явно не підходили внаслідок того, що вже мали за плечима надто довгу кар’єру. Один такий письменник належав до тих, хто колись із таким жахом сприйняв її згоду зайняти посаду в Нотр-Дам, наважившись поїхати далі ніж за 200 миль від Нью-Йорка. Тепер він адресував свою заявку безпосередньо Едіт, написавши дружнього листа, який завершив такими словами: «Я чув, що в тебе все гаразд в Індіані, тож там, мабуть, стерпно. А я весь час думав, що ти переїхала до Вісконсина! Але яка різниця, правда?». Едіт написала йому відповідь власноруч:

Дорогий Брюсе,

Коли я розповіла тобі, що їду з Нью-Йорка на Середній Захід, ти сказав, що немає значення, де знаходиться Саут-Бенд, бо ти там ніколи не був. Ти мав рацію.

За місяць Едіт натрапила на заявку, яка їй сподобалася. Вона була від іспанської поетки, яку звали просто Мі. Поетці було заледве 30 років, але вона вже здобула всі відомі стипендії світу — Годдера, Стегнера, Вайтінга, Гуггенгайма, NEA[281] — й навряд чи потребувала ще однієї. Але важко було встояти перед силою її віршів. Мі була наркоманкою та повією в Г’юстоні й писала вірші, де ліричними героями були повії, наркомани, бандити, білі бізнесмени, копи. Це були гарні вірші, але була ще низка поезій, що проходили червоною ниткою крізь рукопис Мі, — фантасмагорична, але пронизлива серія віршів у прозі, в якій всі світові революціонери минулого приходили до Мі, й тимчасом як вона хотіла поговорити з ними про політику, єдиним їхнім бажанням було задоволення власних сексуальних потреб. В одному вірші вона допомагала мастурбувати Мао, в іншому — мала оральний секс із Хо-Ши-Міном. Вона шмагала батогом Леніна. Займалася сексом із Че, а Фідель спостерігав за цим. Всі вони, своєю чергою, виправдовувалися за те, що не платять їй. У титульному вірші рукопису, який називався «Довгий марш», детально описувалася ніч у в’язниці, коли в неї ледь не вибухнула голова, бо Мао у вигляді мухи дзижчав навколо неї, сварив її за те, що вона попалася, що веде привільне життя й зраджує інших, які сховалися в печерах і уникли японських і гомінданівських літаків, кулеметів, тортур і бомб. Цей вірш був якимось неймовірним плетивом китайської історії на тлі мінімаркетової Америки й завершувався ефектною й несподіваною строфою, в якій поетка зізнавалася, що пише цього вірша в Центрі мистецтв Белладжо в Італії, а здохла муха лежить перед нею на підвіконні.

Подібна особистість, безперечно, мала ошелешити цих святенників у Нотр-Дам. На наступному засіданні комітету Едіт запропонувала присудити стипендію Мі. До комітету входило шестеро представників різних факультетів і дисциплін на чолі з деканом Смут — тією самою колишньою заступницею декана й методисткою (відтоді наверненою), що колись проводила співбесіду з Едіт і припустила, що ще одна єврейка не заплямує золотого купола Нотр-Дам. Після цього хвилину тривала тиша, поки члени комітету передавали по колу теку з матеріалами, проглядали її, аби освіжити свою пам’ять, а потім опускали очі долу — всі, окрім Стена Вайт-Вотсона, який погодився з Едіт щодо присудження стипендії Мі.