Американська єврейська проза. Століття оповідань

Ніхто на англійському факультеті чи ще десь, наскільки могла судити Едіт, Стена не любив. Але на відміну від своїх колег Едіт не робила вигляду, що він їй подобається. Його звали Стенфорд Вайт-Вотсон, і він полюбляв повідомляти людям через три хвилини після знайомства, що його назвали на честь знаменитого архітектора Стенфорда Вайта. Стен був опортуністом, горланем і задиракою — одним із тих людей, що регочуть, закинувши голову, після того, як скажуть щось жахливо образливе, але його галаслива веселість нівелювалася його ницістю, тож люди здебільшого не знали, як йому відповідати — хіба що сміятися разом, вимушено удаючи щось на кшталт самоіронії. Коли йшлося про сили всередині університету, Стена Вайт-Вотсона завжди згадували одним із перших. Наскільки могла судити Едіт, джерелом впливовості Стена, а також його гаданої популярності була готовність і здатність блискавично організувати вечірку з коктейлями. Коли треба було виявити гостинність до якогось кандидата або вшанувати високого гостя, саме Стен був тим, хто забезпечував і вино з сиром, і весь бар.

Причина того, що Стен та Едіт не порозумілися між собою, була пов’язана з вечіркою, влаштованою на честь самого Стена. Кілька років тому Стен кинув дружину, з якою прожив 19 років, і двох дітей і переїхав жити до Девіда Кітто з факультету політології. Едіт майже не знала дружину Стена Кларізу (як і будь-кого в Нотр-Дам), але решта факультету з нею приятелювала, і незважаючи на це, реакцією багатьох на крах цього шлюбу стало влаштування вечірки на честь самовикриття Стена. Все це аж ніяк не цікавило Едіт, й вона відмовилася йти на вечірку — не через сексуальну орієнтацію Стена, а тому, що вважала розпад його сім’ї трагедією, а не приводом для святкування. Саме це вона сказала йому, коли одного дня він спитав її у вестибюлі, чому вона не прийшла.

«Шкода, що я не знав, — сказав Стен. — Кларіза паралельно проводила вечірку для лицемірних гомофобів», — і він відкинув голову й затрусився від сміху.

«Гадаю, те, що ви зробили, — егоїзм, — сказала Едіт. — Але це ваша приватна справа. Мені завадила піти на цю вечірку неделікатність ваших друзів, більше нічого».

У Едіт і до того були вороги — природний наслідок її власної чесності та неготовності поступатися своїми цінностями, — але ніхто з них не був таким нікчемним і жовчним, як Стенфорд Вайт-Вотсон. І ось тепер вона опинилася в якомусь недоречному союзі з ним.

«Ми не проти мати когось з іспанців, — сказала їм зрештою декан, — але не цю іспанку».

«Що значить — ви не проти мати когось з іспанців?» — спитав Стен.

«Змушений погодитися з деканом, — сказав Джек Ормсбі з технологічного факультету. — Її вірші виглядають агресивними».

Декан дивилася на Едіт і посміхалася.

Ще один член комітету — Міллісент Кент із копіювально-розмножувальної служби — повідомила, що щойно помітила помилку в оголошенні про вакансію, на яку ніхто не звернув уваги.

«Бог мій! — сказав Мессі, схопивши оголошення й пильно вглядаючись у нього. — Як ми могли це пропустити?».

Він похмуро передав аркуш деканові Смут. «Тепер вже пізно, — сказала вона. — В майбутньому слід бути пильнішими. Це не на користь нашій репутації».

«Я хочу поговорити про Мі», — сказала Едіт.

Члени комітету уп’ялися в неї. Стен Вайт-Вотсон забарабанив олівцем по краю стола. «Вам завжди треба бути в центрі уваги, Едіт?».

«Про поетку, — продовжила Едіт. — Про іспанську поетку, яка чомусь сприймається цим комітетом як загроза».

«Дивно — а для вас вона не загроза?» — паскудним тоном спитав Стен Вайт-Вотсон і знову зареготав, але Едіт не звернула на нього уваги.

«Чим саме вона вас так бентежить?» — спитала вона в решти комітету.

«Вона вульгарна», — сказала Міллісент Кент.

«Непристойна», — додала декан.

«Нам просто не подобається її творчість», — сказав Ормсбі.

«Не думаю, що ви оцінюєте її творчість, — сказала Едіт. — Ви оцінюєте її особистість, якою вона вам уявляється. А ви судіть про твори».

«Вони вульгарні», — сказала Міллісент Кент.

«Я їх не зрозумів», — сказав Ормсбі.

«Мене вже нудить від цього», — сказала Едіт.

«Мене теж, — заявив Стен. — Треба хоча б привезти її до кампусу».

«Ми не уповноважені привозити когось до кампусу, — зауважила декан. — Ми ухвалюємо рішення, і наш обранець отримує грант».

«Хіба нам не можуть просто не подобатися її твори? Нам не дозволено вважати їх не досить добрими?» — спитала Міллісент Кент.

«Ні, — сказала Едіт. — Вам — ні». Вона підвелася, вказуючи пальцем на цю жінку, яка трохи зіщулилася на своєму стільці. «А ви як думаєте, Дене?» — звернулася Едіт до Мессі.

Мессі відповів їй лише збентеженою посмішкою дурня, яким він і був.

Але зрештою Едіт і Стен перемогли, підтримані поступливим Деном Мессі.