Американська єврейська проза. Століття оповідань

Існував якийсь зв’язок між творчістю цієї молодої поетки та її власною, відчувала Едіт. Вони й поза тим мали щось спільне — наприклад, страх перед літаками. Зараз Мі мала стипендію Бантінга в Редкліфі[282], тож сіла на потяг із Бостона до Чикаго через Нью-Йорк. Хоча комітет не просив Едіт зустріти Мі на вокзалі Юніон[283], вона зробила це добровільно, бо не хотіла, щоб хтось контактував із молодою поеткою до неї і, можливо, сказав їй щось неприємне.

Їдучи в таксі від свого помешкання на Лейк-Шор-драйв до вокзалу Юніон, Едіт уявляла собі розмову з Мі. Едіт завжди складала речення, розмовляла сама з собою, фантазувала про наслідки. Саме це робило її такою чудовою письменницею — її глибоке внутрішнє життя, такий собі духовний літак, на якому вона ширяла в повітрі.

«Це несправедливо — що ви не отримали Нобелевської», — скаже Мі.

«Я впевнена, що колись її отримаєте ви, — відповість Едіт. — Ви ж здобули все решту».

«Я скажу їм, що вони мали віддати премію вам — як Хемінгуей колись сказав, що її мала здобути Ісак Дінесен[284]. Щоправда, не кращий вибір, бо вона була колонізаторкою».

«Так, справді, “З Африки”».

«Можливо, ви для них загроза, — скаже Мі. — Мабуть, так. Але я сприйняла б це як комплімент».

«Я так і сприймаю, дитинко», — відповість Едіт.

Поглинута своїм діалогом із Мі, Едіт не помічала, куди їде, аж поки таксі не зупинилося й вона не виявила, що таксист привіз її на Північно-Західний вокзал замість вокзалу Юніон. Коли вони нарешті дісталися Юніон, Едіт запізнювалася на 20 хвилин і була впевнена, що цього разу потяг, мабуть, прибув вчасно.

У величезній залі очікування вокзалу Юніон неясні відлуння та вигуки відлітали від кам’яних стін, як екзотичні птахи. Це місце було немовби населене привидами. Зона очікування була просякнута галасом, як звуковий мур, створений тисячею мандрівників. Едіт присіла на лавку й стала виглядати в натовпі поетку. Опасиста чорношкіра дівчина сиділа поруч, вибиваючи на своїх стегнах якийсь настирливий мотив, дивлячись одночасно в усі боки й несамовито теревенячи з матір’ю та сестрою. Едіт подивилася на її стегна, потім прямо на дівчину, яка, здавалося, й не помічала Едіт. Двадцять років тому Едіт удавала би байдужість до кольору шкіри, можливо, заговорила б із дівчиною, аби довести цю байдужість собі та всім навколо. А тепер вона думала: якщо я вставлю цю дівчину в оповідання, чи згадаю я, що вона чорна? Так, це було перше, що вона помітила в цій дівчині. Другим була вага дівчини. І те й інше стосувалося тіла. Навіщо про це згадувати? Адже увагу Едіт у цій наповненій звуками залі привернув насамперед той барабанний дріб, що його вибивала дівчина на своїх стегнах. Чи відзначила б Едіт білу дівчину, що барабанить по своїх стегнах? Вона сподівалася, що так. Саме звук дратував її — нав’язливий і неприємний.

Едіт помітила смугляву, але не чорношкіру жінку, що стояла біля телефонних будок і, схоже, на когось чекала. Жінка була високого зросту, з орлиним носом і поставою танцівниці. Едіт залишила чорну дівчину з її барабанним дробом і підійшла до молодої жінки біля телефонів із теплою посмішкою й простягнутою рукою.

«Ви — Мі?» — спитала вона жінку.

Та з тривогою подивилася Едіт в очі. «Що?».

«Ви не Мі?».

Жінка немовби розглядала щось високо над собою, потім стала дивитися ліворуч.

Едіт відступила назад. «Мі. Це її ім’я. Мі. Мімі».

Але жінка, здавалося, не слухала. На її обличчі застиг напружений, майже наляканий вираз.

«Хіба вона схожа на Мі?» — пролунав позаду низький, глибокий голос.

Едіт повернулася й побачила Мі. Жоден із тих, кого вона досі бачила, не був схожий на Мі. Волосся в неї було рудувато-біляве, а не каштанове, як на світлині, яку бачила Едіт, але коли Мі підійшла ближче, стало ясно, що це перука. Втім, найбільше вражала в поетці не перука, а довга шуба з чорного хутра. Вона коштувала, була впевнена Едіт, тисячу доларів, але не дуже відповідала вимогам сьогоднішньої моди.

«Вона не Мі. Це я Мі», — сказала дівчина.

«Едіт Маргаретен», — представилася Едіт чітко й рішуче, щоб Мі одразу зрозуміла, на кого вона так владно накинулася. Едіт простягнула руку, дівчина торкнулася її пальцями й відсмикнула їх, немовби пальці Едіт були липкими. Вона без емоцій дивилася на Едіт, яка в паніці думала: їй не подобаються мої твори. Вона вважає мене буржуазною та претенційною. Краще б їй подобалися мої твори.