Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Можете сміятися, — сказав Стен, — але мені це здалося цілющим. Нам усім потрібне зцілення. Всім нам».

Він подивився на Едіт, але вона нічого не сказала й лише відпила зі свого келиха. їй здавалося, що вони її провокують, — особливо Стен, уже п’яний.

«Я, до прикладу, вважаю за краще не зцілюватися», — відповіла нарешті Едіт.

«Що ви маєте на увазі?» — спитала Тесс.

«Я маю на увазі, що я є чимось на зразок прихильниці “Християнської науки[292]” в плані духу. Я визнаю недугу в своїй душі, але відмовляюся від усіх відомих способів лікування, особливо запропонованих докторами богословських наук».

«Я знав, що вона глузуватиме з мене», — сказав Стен.

«Я серйозно, — відповіла Едіт. — Відмова від лікування робить мене кращою письменницею».

Вхідні двері відчинилися, впустивши Дена Мессі, супроводжуваного хирлявим чоловіком у джинсах, спортивній куртці, криваво-червоній сорочці та краватці з мотузки. Він застиг на порозі, маючи вигляд людини, яка потрапила не до тієї ванної і збирається повернути назад, але Ден Мессі завів його усередину й зачинив двері. Стен, звісно, привітав Вільяма Колискову Квітку першим. «Стенфорд Вайт-Вотсон», представився він урочисто, схопивши Вільяма за руку й проводжаючи його до вітальні. «Одне з тих триствольних імен на кшталт вашого», — почав він, але Едіт перервала його, поки він не вдався до розлогого викладення історії свого імені. Вона майже почула його зубовний скрегіт: якщо існував спосіб завдати мук Стенові Вайт-Вотсону, то для цього досить було його перервати — чи то під час промови, чи то під час пияцтва. Як і багато хто з професорів, він мав невтримний потяг слухати самого себе.

«Едіт Маргаретен, — сказала вона, простягаючи руку. — Ваш роман — пречудовий. Ласкаво просимо».

Вільям Колискова Квітка дивився на неї великими очима маленького хлопчика. Але він не був маленьким хлопчиком. Його волосся вже порідшало, а навколо рота пролягли глибокі носо-губні зморшки. Очі в нього були блакитні, а волосся — пісочно-білявим. Мати Едіт називала таке русявим.

«Вип’єте чого-небудь?» — спитав Стен.

«Ром із колою», — сказав Вільям Колискова Квітка.

«Ром із колою? А скільки вам років?» — Стен видав один зі своїх фірмових смішків і пішов за ромом.

Мессі, стоячи між Едіт і Вільямом Колисковою Квіткою, сяяв так, немов одружував їх.

«Ми пообідали в Lasalle Grill[293], — сказав Мессі Едіт. — Вілл сказав мені, що ваша творчість викликає в нього захоплення більше, ніж будь-чия інша з-поміж живих письменників». Мессі говорив голосно, чітко й трохи повільніше, ніж зазвичай.

«Як вас краще називати — Вільям чи Вілл?» — спитала Едіт Колискову Квітку, відчуваючи бажання захистити цього тендітного молодого чоловіка від блазнів, що зібралися навколо.

Той, здавалося, її не почув. Він підніс палець до рота й почав гризти ніготь.

«Ось ваш ром із колою, — сказав Стен, подаючи напій Колисковій Квітці. — Отож, як я казав, мій батько був невдалим архітектором і назвав мене на честь Стенфорда Вайта. Гадаю, він хотів, аби я теж став архітектором, але все, що я побудував, — це повітряні замки. Моє прізвище — Вотсон, як у помічника Шерлока Холмса. Але я не доктор, хоч і маю докторський ступінь, а детектив, якому я допомагаю, — не містер Шерлок Холмс, а містер Жак Дерріда[294]. Злочини, які ми розслідуємо, — це злочини герменевтики».

Вільям Колискова Квітка різко глянув угору — так, немовби пролунала пожежна сигналізація. Його очі прояснилися, в них з’явився майже пустотливий вогник, і він сказав: «Мій батько був невдалим рабином».

«Тобто він хотів бути рабином?» — спитала Едіт.

«Ні, він був рабином… але невдалим, — відповів Колискова Квітка. — В якийсь момент я теж хотів стати рабином. Але я завжди, навіть маленьким хлопчиком, почувався як індіанець».

У Едіт щось перевернулося в шлунку. Вона стала ритися в кишенях пальта в пошуку льодяника — в неї ще залишався останній. Маленький льодяник туго сидів у тюбику, з якого звисала довга смужка обгортки.

Роман добрий, думала Едіт, але не такий вже добрий. Якби вона була не такою втомленою, коли читала його, то помітила б, наскільки він насправді вторинний.

«Ми зустрічалися раніше», — сказав Колискова Квітка до Едіт.

«Невже! Коли?».

«Дві тисячі триста років тому, коли я був левітом. Це було ще до руйнації Храму». Він вказав на Мессі: «Ви були музикантом». Показав на Стена: «Ви розводили вогонь».

«А вона що робила?» — спитав Стен, вказуючи на Едіт.

«Ви виконували жертвоприношення», — сказав Колискова Квітка, повертаючись до Едіт.

На мить Едіт побачила себе з ножем у руці, приставленим до горлянки тварини.

«Але тих людей більше не існує. Ми всі змінили свої імена. Я змінив ім’я, аби воно відповідало моїй справжній природі. Я — маямський воїн. Я був тут, у Саут-Бенді, коли Ла Саль[295] проходив ним. Я сидів під Дубом ради й обмінювався з ним подарунками».

Колискова Квітка одним духом проковтнув свій ром із колою й сів поруч із Едіт на вікторіанську канапку. Він сором’язливо посміхнувся їй і сказав майже нормальним голосом: «Мене так тішить, що вам сподобався мій твір».