Американська єврейська проза. Століття оповідань

Едіт скочила на ноги, й льодяник прослизнув її горлом, нерозсмоктаний.

«Як вас звали до того, як ви змінили ім’я?» — спитала вона. Цікаво, що поставила б декан у своєму альбомі під іменем Колискової Квітки, подумала Едіт. «У цьому житті?».

«Коли ego згасає, ми повертаємось до тієї стихії, що нас оточує», — сказав Колискова Квітка.

«Ваше ім’я? — повторила Едіт. — Ваше справжнє… ім’я?».

«Ха-ха-ха, — співучо вимовив Колискова Квітка. — Хто боїться? Ха-ха-ха! Хто боїться?». І він став розхитуватися взад-уперед на канапі, пильно вдивляючись в Едіт.

«Цей чоловік божевільний, — сказала Едіт до Мессі. — Ми не можемо нічого йому присуджувати».

Мессі змахнув рукою. «Формально — не знаю, — сказав він. — Справу зроблено, Едіт. Та це ж лише на рік».

«Але ж наші репутації… — безсило сказала Едіт. Вона побачила себе на цвинтарі, у жалобному вбранні. Побачила, як рве на собі одяг. Побачила містера Зінгера: «Я ж казав тобі… Капелюшки — ось твоє справжнє покликання».

Вона нахилилася й потягнула за один із великих ґудзиків на червоній сорочці Колискової Квітки, як офіцер, що позбавляє звання підлеглого: «Ми платили за індіанця».

«Едіт!» — сказав Мессі.

«Я завжди знав, що вона расистка», — зареготав Стен. Він повернувся до Колискової Квітки: «Гарний псевдонім! Ви нас обдурили. Ну, що поробиш!». Стен подивився на Мессі: «Освіжити вам напій?».

Колискова Квітка підвівся, припинивши свої співи. Він стояв по стійці «смирно», вп’явшись у якусь невидиму точку, немов у національний прапор, що був видний лише йому, але вимагав від нього непохитної відданості.

«Моє ім’я, — вигукнув він, — моє безсмертне ім’я…».

Всі в кімнаті замовкли й чекали, що скаже чоловік, який називає себе Колисковою Квіткою. Чекала навіть Едіт, немовби тут мала розкритися якась вічна таємниця.

«Моє єдине справжнє ім’я — Кревкьор[296]».

«Розбите серце! — вигукнула Тесс Нарокін із бурхливістю людини, що виграла джекпот. — Французькою це означає “розбите серце”!».

«Або “верба”, — сказав Колискова Квітка. — Або “видра”… “Острів Макіно[297]”… “Космічна голка[298]”… Або “вітер”. Або “дідусь”. Або “дух, що живе в усіх речах” або “Бібі Ребозо[299]”, “Джек Лорд[300]”».

«Ніколи не вгадаєш», — сказав Стен, допиваючи свій келих.

«І все ж таки це до біса гарний роман», — сказав Мессі.

«Або “подушка для сновидінь” — продовжував Колискова Квітка. — Або “скунсові ліки”. Або “сова”. “Киця”. На морі у яскраво-зеленому човні. Ми живемо в часи Сьомого вогню[301]. Нам не потрібні імена».

Едіт хотілося закричати, хотілося стрибнути в Сент-Джозеф. Стрілки. Вона скрізь бачила стрілки. Вони були у неї в руках, проштрикували серця, були на стінах, на підлозі. Як безглуздий жарт, вона уявляла собі стрілу, що простромлює її голову. Ось на що вона схожа, ось що вона тягала із собою стільки років: джерело її болю, її голос, багатство й банкрутство, смішне та благословенне.

«Яка дурість!» — сказала Едіт ні до кого конкретно, ляснувши себе по голові. Вона озирнулася навколо й побачила своїх ланцманів, своїх людей. І ледь не кинулася їх обіймати.

«Бреннерман», — вимовила Едіт ім’я, яке тепер було їй огидне.

«Або Бреннерман!» — підхопив, кивнувши, цей чоловік, і його очі вже не здавалися такими ясними.

Переклад Наталі Комарової

Аллегра Гудман (нар. 1967)