Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Хвилинку, — каже Деббі. — Ви говорите про травинки? Мені здавалося, що йдеться про пустелю».

«Може, варто було б написати “піщинки”?» — пропонує Мішель.

«Ну, я гадаю, що так у Біблії», — каже Іда, домогосподарка на відпочинку. На ній окуляри для читання, й вона гортає сторінки «Буття».

«Немає нічого поганого у використанні образів, які є в самій Біблії», — каже Сара.

Іда знімає окуляри й дивиться на неї. У неї сніжно-біле волосся. «Втім, я передумала. Можу я передумати?».

«Добре, — каже Сара. — Браяне, що ти скажеш стосовно піщинок?».

«Але я намагався натякнути на “Листя трави”[307]».

«Не знаю, це справді важко. Справді — якось абстрактно. — Деббі вдивляється у текст п’єси. — Як щодо того, щоб додати трохи більше динаміки? Я ж не думаю, що ви хочете, аби тут були лише всі ці промовляючі голови?».

Браян сидить із розгубленим виглядом.

«Мені це здається радше Платоновим діалогом», — каже Сара.

Це, схоже, підбадьорює Браяна. «Мені хотілося зробити його схожим на “Під покровом молочного лісу[308]”, — зізнається він. — Це була моя мрія».

Дорогою додому Сара заходить до продуктової крамниці, а потім до хімчистки. «Чотири сорочки, дві сукні, одна спідниця, плісирована, одна блузка. Цю пляму не змогли відчистити», каже їй касирка. Сара втомлено озирається довкола, поки касирка вибиває чек. Як завжди, у вітрині висить свіжовичищена весільна сукня в прозорому пластику — вищий пілотаж хімчистки.

Коли Capa під’їжджає до свого будинку, Ед виходить їй назустріч, аби допомогти все донести, тож вони обоє на вулиці, коли дзвонить телефон, і Ед біжить попереду неї сходинками — ключі дзвенять у нього в кишені, сорочка вилізла зі штанів. «Хто це? Твоя мати?» — питає Сара, входячи до будинку.

Він нетерпляче відмахується від неї. — Ма? Що таке? Що? Ти в лікарні? Що сталося?

Сара бере другу слухавку в кухні й чує, як плаче її вісімдесятисемирічна свекруха. «Так, так, я в лікарні, — схлипує Роза з Каліфорнії. — Мене сюди привезли. Я навіть не тямила, що зі мною відбувається. Я була непритомна. Могла померти».

«Мамо, зажди, не так швидко. Почни з початку. Що трапилося?».

«В якій ви лікарні?» — встрягає Сара.

«Святого Елізія? Чи Егріджеса[309]?».

«Ні, ні, такого бути не може. Це з телешоу. Спробуй згадати, ма».

«Може, святої Єлизавети?» — каже Роза. Звідки мені знати? Я була непритомна.

«Еде, я думаю, треба поговорити з доктором Клейном», — підказує Сара.

«Саро, я намагаюся зрозуміти, що трапилося! Почни з початку, ма».

«Я сказала Клейну, що мені потрібен новий рецепт. У попередніх скінчився термін. Я ходила до трьох різних аптек, і вони не дали мені пігулок за старим рецептом. Я ходила до “Лонгз”, “Рексолл” і “Платіть менше”, і скрізь кажуть, що потрібен новий рецепт від лікаря. Але коли я сказала Клейну, щоб виписав новий рецепт, він не захотів, тож я сказала йому — якщо не випише, я розповім департаменту охорони здоров’я штату, що він давав наркотики Гледіс і Ейлін, коли вони помирали, а він сказав мені тільки, що не розуміє, про що я, а я сказала: “Ви, чорт забирай, дуже добре розумієте, про що я. Ви вбили їх морфіном”. Тоді він просто вийшов і залишив мене в кабінеті. І мені довелося самій добиратися додому, автобусом. Я була виснажена, погано почувалася. Одразу лягла в ліжко. Включила собі відео «Гордість і упередження», прийняла якісь таблетки з тих, що ще залишилися, бо мені було так погано. А потім, коли я прокинулася — я вже в лікарняному ліжку, в лікарняній одежі».

«О господи, — стогне Ед. — Ма, тепер я хочу, щоб ти дала мені номер телефона, який записаний біля твого ліжка. Я зателефоную лікареві».