Американська єврейська проза. Століття оповідань

Вона мені каже: «Мамо, я вже зустріла когось, і ми прожили разом п’ять років». Але саме це й крає мені серце. Цей чоловік, брокер, старший за Еллен на одинадцять років, і він не єврей. Отож я хочу її спитати: «Ти думаєш, що зможеш жити в Нью-Йорку, немов Рут, що підбирає чужі колоски? Ти думаєш, що зможеш прийти до нього, лягти вночі до його ніг, а вранці він одружиться з тобою? Ти думаєш, що зможеш і надалі жити отак у його квартирі, як прожила п’ять років? Якби я знала, що таке станеться, коли ми продовжили свій шлях, я тоді не наказала б тобі йти. Я сказала б: залишся».

Щось тут чіпляє Сару, в неї навертаються сльози на очі. Деббі відкидає назад своє довге волосся й каже Іді: «Ну, вона має право на власний вибір».

«У мене питання щодо жанру, — каже Мішель. — Це щось на кшталт есею чи це оповідання?».

«Ідо, — каже Сара, — це…». Вона хоче сказати, що зворушена почутим, але не може. Ці слова прозвучали би банально в обстановці цього класу з його суто формальною близькістю між людьми. «Це дуже просто й красиво», — завершує вона.

Деббі продивляється свій примірник, розмірковуючи над роботою Іди. «Я гадаю, це щось вікове», — каже вона.

Capa вмикає комп’ютер, але тут дзвонить телефон.

«Сара? — це Ед. — Привіт. Слухай, у нас тут казна-що. У неї вже набралося двадцять тисяч доларів за госпіталізацію. Це та курс лікування покриваються страховкою, але є ще тисяча шістсот за консультації з Клейном, і це вони не покривають».

«Як це?».

«Вони кажуть, що не покривають це. Ми зараз оскаржуємо рахунок, тож…».

«Як вона?» — питає Сара.

«Так собі. Розгублена, виснажена. Схудла. — Ед зітхає. — Capo, я сюди приїхав і все зрозумів. Ми більше не можемо тішити себе ілюзіями — їй не можна залишатися самій. Треба забирати її додому».

«Тобто привезти її сюди?».

«Ну так, треба повернути її у Вашингтон».

Сара на якусь мить замислюється. «Я можу скасувати свої заняття в четвер, — каже вона. — Постараюся прилетіти завтра».

Сара та Ед сидять на парі стільців у кабінеті доктора Стівена Клейна. Сарі ця сцена трохи нагадує бесіди із заступником директора середньої школи імені Вудро Вільсона-молодшого про їхнього сина Бена та його успіхи у навчанні.

«Ви розумієте, я надавав їй приватні консультації протягом усього її перебування тут, присвячував їй щонайменше годину щодня», — говорить їм Клейн.

«І на цих сеансах ви… Що саме ви робили?».

«Я слухав її. Розмовляв із нею про залежність від ліків, про звикання до них…».

Ед перериває його. «Я знаю лише одне: моя мати жахливо виглядає, вона втрачає вагу, ви її геть замучали!».

Доктор Клейн хитає головою. «Не забувайте — ви не бачили її принаймні останні півроку. До того ж вона зараз оговтується після дуже серйозного передозування».

«Дуже серйозного передозування! — Ед почервонів від обурення. — Це ви навмисно так драматизуєте, залякуючи своїх пацієнтів? Слухайте, моїй матері вісімдесят сім. Дайте їй спокій з вашою шоковою терапією. Ви тут у Санта-Розі включили її в одну програму з купою неповнолітніх наркоманів! Я сподівався, що в нас зараз доба мультикультуралізму, взаємоповаги, загальнодоступності медичних послуг, емансипації літніх людей. А ви сидите тут і бездумно пхаєте літню жінку в свій лікувальний конвеєр без урахування її віку, її культурного багажу…».

«З вашого дозволу я вам щось покажу», — каже Клейн. Він вставляє відеокасету в плеєр і вмикає телевізор. «Роза? — лунає жіночий голос. — Ви дозволите нам записати на відео цю бесіду, щоб ви чи ваша сім’я змогли її потім подивитися?».

«Гаразд», — відповідає Роза. Вона сидить у лікарняному ліжку, виглядає маленькою, сивою, з руки стирчить шприц крапельниці.

«Так, Розо, скажіть мені, як ви почуваєтеся — оцініть свій стан за шкалою від одного до десяти. Один — це найгірше, десять — найкраще».

«Я кепсько почуваюся», — каже Роза.

«Але за десятибальною шкалою — як ви почуваєтеся?».

«Один — це найкраще?».

«Один — це найгірше, десять — найкраще».

«Десять — це найкраще?».

«Саме так».

«А найгірше».

«Одиниця, Розо».

«У мене одиниця».

Сара мимоволі посміхається, а Ед вибухає: «Можна… можна це вимкнути?».

«Чому?» — питає Клейн.

«Бо ми з вами розмовляємо!».

«Я розумію, Еде, але, на мій погляд, цей запис має стосунок до нашої бесіди».

«Можливо. Але я не збираюся дивитися, як допитують мою матір, ясно? Це неподобство».