Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Неподобство — це залежність від ліків, яку до того ж не усвідомлюють, і я насправді думаю, що вам варто це обміркувати — не зараз, коли ви збуджені, а пізніше. Гадаю, сімейна консультація була б дуже корисною для Рози — і для вас».

«О господи!» — видихає Ед.

«Я бачу, що тут багато злості», — обережно зауважує Клейн.

«Ще б пак!».

«Ні, я маю на увазі злість не на мене. Конфлікт — між вами та вашою матір’ю. Я тут узагалі ні до чого».

«Е, ні! — знову спалахує Ед. — Це все саме ви та ваші бездумні діагнози, ваша халатність у догляді за виконанням приписів літньою пацієнткою, а також той факт, що ви спритно заштовхнули її в абсолютно недоречну програму лікування».

«Це… Це серйозне обвинувачення, — каже Клейн. — Я ще раз кажу: це було її рішення — взяти участь у цій програмі. Її підпис стоїть на всіх паперах».

«Ви можете віддати ці папери мені, бо ви більше не її лікар», — відрізає Ед.

«Я з радістю передам вам усі документи, щойно буде оплачено її рахунок. Я розумію вашу стурбованість, розумію, що ви засмучені, але можу запевнити вас — я забезпечив Розі найкраще лікування, яке тільки міг, і щедро приділяв їй свій час. Я навіть не виставлю вам рахунок за цей наш сьогоднішній сеанс».

Після цих слів Ед підводиться, різко розвертається, широким кроком стрімко залишає кабінет Клейна й повз реєстратуру вилітає на вулицю. Сара теж повертається і йде за ним, але в приймальні Клейна зупиняється біля столу його секретарки. «Ви приймаєте картки Visa?» — запитує вона.

В наступні три дні Ед і Сара упаковують речі в квартирі Рози у Венеції. Вони телефонують до магазину «Гудвіл[317]» і кількох єврейських агенцій, щоб спробувати віддати пральну машину, сушилку та дещо з громіздких меблів.

«Знаєш, це щось! — каже Ед Сарі. — Тепер, щоб віддати речі, треба заплатити!».

«Ну, звісно, — каже Сара. — Їм же треба приїхати з вантажівкою, а потім сортувати речі». Вона намагається уявити собі склади зі стосами всього, що надходить і розподіляється за призначенням: «в металолом», «в ремонт», «до Смітсонівського інституту». Сортувальна система, щось на кшталт лікувального центру в Санта-Розі?

Тепер, коли Роза вдома, вона виглядає набагато краще. Вона, звісно, субтильна, тендітна, але до неї повернувся рум’янець, очі стали яскравішими. В квартирі метушня. Вона їде додому зі своїм дорогим сином і невісткою, вона більше не буде сама! Роза наглядає за перевізниками — як вони пакують її порцеляну і її кришталеві келишки для лікеру. Її забирають у нове місце, вона починає нове життя, й це саме те, що її тішить. Але Сара з Едом виглядають жахливо. Скуйовджені, виснажені пакуванням, оформленням документів, тяганням речей. Щовечора вони чвалають назад до свого мотелю «Морський бриз» і падають без сил, відчуваючи біль у всіх м’язах. В мотелі ґрати на вікнах, а у ванній кімнаті крихітні білі рушники — суто символічні. Але вони обрали це місце через його близькість до Розиного помешкання, а потім у нього виявилася ще одна перевага: за п’ятдесят центів можна ввімкнути вібрацію ліжка, й це заспокоює біль у спині. Наприкінці дня вони намагаються розслабитись, лежачи на спині, годуючи ліжко четвертаками й дивлячись кабельно-супутникове телебачення.

На третій вечір вони лежать і дивляться «Час запитань до прем’єр-міністра», ліжко вібрує під ними, а Ед розмовляє по телефону з братом Генрі. «Так, звичайно, ми віддаємо секретер, — говорить Ед. — Ми віддаємо всі великі меблі до Хадасси. Це мама так хоче. Що? Що?». Ед повертається до Сари. «Він каже, що хоче секретер».

«То хай перевозить його до Англії», — каже Сара.

«Він чудовий? Та ні, зачекай. Я би сказав — непоганий, але не такий вже чудовий… Хочеш забрати його в Англію — ну, давай… Що? Ти з глузду з'їхав? Де ми його поставимо у Вашингтоні?» — Ед дивиться на Сару.

«Якщо він так вже його хоче, то може перевезти до Англії», — каже Сара.

«Що? Не чую, — говорить Ед у телефон, перебиваючи Сару. Він знову повертається до неї. — Генрі каже, мама захоче, щоб секретер був у Вашингтоні. Може, зараз вона не хоче, але захоче потім. І захоче лампи з чесучевими абажурами».

«Можливо, він має рацію, — каже Сара. — Потім вона їх захоче».

«Генрі, ти бачив ці абажури в останні п’ять років?».

«Еде, може, замовити контейнер і перевезти все до Вашингтона?».

«Що ти сказала? — перепитує її Ед. Сара повторює. — Гаразд, чудово. — Він передає їй слухавку. — Ви з Генрі обговоріть це, а я прийму екседрин». Ед бере ще кілька четвертаків із приліжкової тумбочки з вогнетривкого пластику і, вже маючи досвід, вправно вкидає їх у лічильник в узголів’ї ліжка.

Генрі продовжує говорити, не знаючи, що телефон перейшов до Сари: «Ну, килими просто не варто перевозити. Ти ж знаєш, це не справжні китайські килими. Їх цілком можна віддати, а ось лампи за кілька років вважатимуться антикваріатом, а чесучевих абажурів взагалі вже майже ніде не знайдеш. Їх просто вже не роблять…».