Американська єврейська проза. Століття оповідань

Після вечері Сара сідає за свій стіл. Вона намагається працювати над однією зі своїх прострочених книжкових рецензій, але серце в неї не на місці. Вона надто втомилася, в голові крутиться надто багато інших проблем. Зокрема, усвідомлення того, що виконувати будь-яку роботу можна лише за умови поселення Рози на іншій квартирі.

Їм не хочеться виштовхувати її туди силою, але Роза, схоже, не схильна залишати їхній дім добровільно. За це доведеться боротися, й Ед буде засмучений. Потім усвідомлення, що із заняттями теж не все гаразд. Ці конкретні студенти не дуже здатні працювати групою. Дискусія якась безладна. Всі іронізують і обороняються. Немає взаєморозуміння. Сьогодні вона їм сказала, що колись написала мідраш. Але де його шукати? Це була невеличка праця про біблійну Сару та про власні почуття у зв’язку із народженням дитини. Вона бере «Біблію короля Якова», яку задавала читати класу разом із «Мистецтвом біблійної поезії» Роберта Альтера та «Писанням без учителів» Пітера Елбоу, й розкриває її на Бутті 21. Вона читає: «А Господь згадав Сарру, як сказав був, і вчинив Господь Саррі, як Він говорив. І Сарра зачала, і породила сина Авраамові в старості його на означений час, що про нього сказав йому Бог». Сара переводить погляд нижче — туди, де розповідається, як Сарра назвала сина Ісааком, бо «сміх учинив мені Бог, кожен, хто почує, буде сміятися з мене». Дивлячись на ці вірші, вона розуміє їх тепер інакше, ніж колись. Їй п’ятдесят шість років, в неї четверо дорослих дітей, і їй спадає на думку, що з цього погляду вона не так вже схожа на біблійну Сарру. Вона не народила дитини в старості. З плодючістю в неї ніколи не було проблем. Вона палко прагнула, але не дітей. Вона прагнула зробити літературну кар’єру, щоб її творчість стала відомою всьому світу. Про це вона мріяла зі шкільних років, коли відкрила для себе Джона Донна й раптом відчула в собі якийсь несподіваний потаємний хист — здатність виявляти, наче зломник сейфів, гру слів і приховані мотиви в його поезії. І коли в коледжі вона писала свої есеї про цей образ і цю метафору, то найбільше її цікавило насправді, як стати кимось на кшталт Шекспіра — не імітуючи його, звісно. Коли вона зможе приєднатися до тієї блискучої плеяди поетів і драматургів (здебільшого єлизаветинської доби), що здіймалися перед нею в Квінс-коледжі переливчастими хвилями? Свою дисертацію на ступінь магістра з англійської літератури вона присвятила Еммі Лазарус[318] — не її віршу, вміщеному на статуї Свободи, а її найважливішим і забутим творам, віршованим п’єсам і поезіям.

Але на власну поезію їй забракло часу. У неї були маленькі діти, треба було також подумати про кар’єру Еда. Викладачі попереджали її, скільки часу та жертв вимагатиме від неї написання докторської дисертації. Один дивакуватий дідуган навіть натякнув, що, захистивши дисертацію й отримавши кафедру, вона може завадити кар’єрі якогось талановитого чоловіка, якому ще й сім’ю треба годувати. Він її, звісно, не переконав, але вона усвідомлювала, що захистити докторську буде важко. Ще важче — знайти роботу. Тож зрештою вона відмовилася від цієї ідеї. Правду кажучи, піклуватися про кар’єру Еда було легше — тут їй не доводилося стикатися з можливістю невдачі.

Сара прагнула слави, а не занять у Центрі єврейської громади, вона прагнула писати блискучі вірші, й не для друзів і родичів, а для світу. Їй було тринадцять, коли вона лежала в ліжку в батьківському домі, читала «Гамлета» й мріяла стати не гірше за Шекспіра. Тепер же, коли їй за п’ятдесят, вона, звичайно, сміятиметься, якщо Господь прийде до неї уві сні і скаже: «Ти досягнеш усього, чого бажала». А якщо з Нью-Йорка явиться якийсь янгол чи посередник і скаже: «Ти, Capo, напишеш великий роман, бестселер. Не якесь чтиво, а добру книгу, мудру та блискучу, з якої в майбутньому народиться фільм», — то вона голосно розрегочеться, хоч і візьме на всяк випадок телефон посередника. А поки що в неї є її книжкові рецензії, її заняття, її діти та її свекруха. Сара встає з-за столу. Вона нічого з цього не занотувала, тож на наступному занятті вона не матиме взірця для своїх студентів. Вона скаже їм, що шукала у своїх архівах і не знайшла того написаного нею мідраша. Або — що вважає важливим для них знайти свій власний голос і не хоче, аби вони дивилися на її роботу, бо це може вплинути на їхній стиль.

«Тук-тук», — чує вона голос Рози через двері.

«Так, заходьте», — відгукується Сара.

Роза відчиняє двері. Вона в рожевому стьобаному халаті й капцях в тон. «Саро, люба, в тебе є якісь книжки? Всі мої книжки запаковані, і я не можу знайти жодної».

«О! Звичайно, в нас є книжки. Внизу, — каже Сара. — Які ви хочете?» — додає вона мимохідь.

Роза замислюється. «Я люблю трилогії», — каже вона.

«Знаєте, мені здається, що єдина трилогія в домі — це Едів “Архіпелаг ГУЛАГ”».

«Це не белетристика?».

«Боюся, що ні».

«Ед ніколи не читав белетристики. Є у тебе якийсь роман? Я люблю романи — будь-які, аби не надто сумні. Про сім’ю, ну й трохи про кохання. Але добре написані. Він має бути добре написаним».