Американська єврейська проза. Століття оповідань

Своє перше заняття після повернення додому Сара проводить як у тумані — через зміну часових поясів. Вона давала студентам завдання на час своєї відсутності: «Напишіть мідраш про перехід Червоного моря в тому жанрі, який ви ще не використовували на наших заняттях». Тепер, слухаючи студентів, вона виявляє, що результати вийшли різні. Мішель написала оповідання про єврейську дівчину, закохану в єгиптянина, якій доводиться спостерігати, як її коханий тоне разом зі своїм конем і колісницею в морі. Дівчина, природно, відмовляється приєднатися до Міріам та інших жінок, коли вони співають і танцюють, святкуючи перехід моря й досягнення безпечної землі. Замість цього вона пише власну пісню й сама співає її в пустелі. Браян написав есей із питаннями, гіпотезами та прикладами у справжньому стилі мідраша. Він починається так:

Чому в Торі сказано, що після всіх Мойсеєвих благань Бог зробив серце фараона жорстокішим, — це загадка. Навіщо Богові бажати його жорстокості до ізраїльтян, якщо він був на їхньому боці? Чи це було випробування? Або ж це якась містична метафора? Я, маючи схильність до філософії, сприймаю це саме так. Я думаю, що ці фрази у стародавніх писаннях запрошують нас замислитися над природою людської діяльності і її взаємодією (реакцією?) із Богом як історичним чинником у світі.

Прослухавши сім сторінок, Деббі дивиться на Сару й запитує в своїй прямолінійній манері: «Це — креативна праця?».

Сара трохи роздратована. «Давайте дослухаємо Браяна», — каже вона.

«Вибачте», — бурмоче Деббі.

Коли настає черга Іди, вона хитає головою. «Я вибачаюся, — каже вона, — я не змогла виконати завдання. Все ще чекаю на ідею».

«Будьте сміливішою», — радить їй Мішель.

«Так, у мене з цим теж погано, — каже Деббі. — Ви коли-небудь пробували мозковий штурм?».

Сама Деббі написала автобіографію священної кішки фараона:

Перед моїми зеленими очима пройшли триста поколінь. Моєю матір’ю був Верхній Ніл, а батьком — Нижній Ніл; моя старша сестра — Великий Сфінкс, який навчив мене людських загадок.

Коли Деббі завершує, Сара киває: «Це дуже… несподівано й інтригуюче», — каже вона. Її нудить від цього. Роза оселилася в колишній кімнаті її старшої доньки Міріам. Сара возить її дивитися квартири. Кожного дня вона її вивозить і кожного дня Роза заявляє, що в жодній із них жити геть неможливо й найщасливішими для неї були лише ті часи, коли вона жила в сім’ї.

«Цікаво, — запитує у Сари Мішель, — чи можемо ми виконувати завдання не в стилі мідраша? Бо мені, наприклад, важко весь час прив’язувати свої почуття до Біблії».

«Це і справді важко», — погоджується Деббі.

«Може, ми спробуємо просто написати історію, яка відбувається в наші часи?» — питає Мішель.

Їда додає: «Було б непогано, якби ви принесли свій власний мідраш, щоб ми подивилися».

«Ви колись писали мідраш?» — питає Браян.

«Так, здається, писала — багато років тому, — каже Сара. — Я пошукаю. Але хочу нагадати вам усім, що творчість — це важка праця, й що митець дивиться на обмеження як на можливості. Отже, в наступному завданні вашим обмеженням буде заборона вживати слово “я”».

«Нічого собі!» — стогне Деббі.

«А слово “мене” можна вживати?» — питає Мішель.

«А решту займенників можна?» — питає Браян.

Цього вечора Сара робить гамбургери, й вони втрьох сідають вечеряти — Сара, Ед і Роза, яка їсть свій бургер на тарілці, за допомогою ножа та виделки. «Я чув, тобі не сподобалася “Гелена”», — звертається Ед до матері.

«Умови там розкішні», — каже Сара.

«Розкішні, ма?» — питає Ед.

«Холодно».

«Що? Ви ж говорили, що кондиціонер працює чудово!» — каже Сара.

«Я кажу про холодну атмосферу. Як у якійсь установі».

«Так це і є установа», — каже Ед.

«Так, це для мене не дім».

«У них чудовий басейн».

«Я не плаваю», — зауважує Роза.

«І у них є автобуси до Кеннеді-центру — на всі заходи».

«Ти могла б ходити на симфонічні концерти й на балет, ма. І в театр».

«Я цього не люблю», — каже Роза.

«Чого ти не любиш?».

«Людей. — Роза стукає пальцем по скроні. — Вони пришелепкуваті».

Capa хитає головою. «Там чудові люди. Культурні!».

«Ти бачиш те, що хочеш бачити», — каже їй Роза.

Ед бере ще один гамбургер під несхвальним поглядом Сари. «Скоро прибудуть твої меблі, ма. Нам треба тебе десь поселити».

«Знаєш, там кожного тижня буває камерна музика», — говорить Сара Еду.

«Слухай, я ось тобі що скажу, ма, — каже Ед. — Ми з Сарою переїдемо до “Гелени”, а ти залишишся тут. Як тобі таке?».