Американська єврейська проза. Століття оповідань

Мати сказала Франсін, що це нездорове заняття.

«Захоплення, мамо».

«Ти не задоволена своїм прізвищем?».

«Я задоволена своїм прізвищем».

«Бо якщо не задоволена, то маєш змінити його».

«Мені подобається моє прізвище, ма».

«Може, на таке, як Сміт. Або Джонс. Або Арнольд. Це гарно звучить — Бенедикт Арнольд».

«Ма!».

«Ну, звісно — що тямить свиня в апельсинах?».

Це була материна улюблена приказка. Вона вживала її за будь-якої нагоди, але завжди, як вважала Франсін, трохи поза контекстом, тож у Франсін кожного разу було враження, що мати не дуже розуміє її значення.

Франсін не почувалася нездоровою. Її одержимість прізвищами не заважала ані особистому життю (його в неї не було), ані роботі у продовольчому кооперативі[277]. Але останнім часом вона не могла пройти на вулиці повз чоловіка, жінку або дитину й не відчути бажання дізнатися, хто вони, — дізнатися принаймні стільки, скільки можна побачити крізь віконце прізвища.

Власне, під час цієї дискусії (відтвореної тут майже дослівно) Франсін та її мати крокували парковкою відомого тутешнього заміського шопінг-молу, де збиралися купити капелюшок (це був запізнілий — як завжди — подарунок від Франсін до материного дня народження) і пройшли повз чоловіка, що працював на одній із паркувальних смуг. Цей чоловік — довготелесий хлопчина в комбінезоні та ярмулці на голові — зосереджено малював стрілку посеред смуги, а ще троє робітників стояли над ним, палили цигарки, спльовували й сміялися, але й не думали допомагати. Прізвище цього чоловіка встромилося в ногу Франсін, як уламок скла, й проклало собі шлях через її нутрощі аж до серця. Це прізвище виникло в ній, як недуга. «Бреннерман!» — вигукнула вона.

Чоловіки припинили сміятися. Мати Франсін стояла мовчки. Хлопець, який малював стрілки, підвів на неї очі й посміхнувся незвичайною посмішкою: в нього бракувало верхніх корінних зубів, немовби він справді «зуба дав», як-то кажуть, але за що — Франсін не могла здогадатися.

Ось так світ познайомився з Бреннерманом і Франсін Рімер. Бреннерман виявився скарбом для Едіт. Вона була зобов’язана йому всією своєю письменницькою кар’єрою. Але іноді вона все ще, попри свій успіх, замислювалася над тим, звідки взявся цей внутрішній голос — голос, завдяки якому виникли всі її історії. Подекуди її непокоїло, що вона може втягнутися в якийсь згубний стиль, у неприродну для неї, цілком наслідувальну манеру висловлюватися. Вона тривожилася навіть щодо Бреннермана, її улюбленого дурника: чи він справді її, чи має вона право на нього претендувати? Її непокоїло, що те, що вона презентує світові, може бути не досить справжнім, являючи собою лише пародію на єврейську літературу. Вона зневажливо ставилася до нинішньої генерації письменників американського Півдня саме з цієї причини — вони часто звучали так схоже, що Едіт замислювалася: може, вони просто пускають по колу аркуш паперу, аби наступний продовжив написане попереднім? Може, ту саму хворобу Нобелівський комітет помітив і в її власній творчості?