Американська єврейська проза. Століття оповідань

Роботу, на яку вона влаштовувалася (фактично вони самі до неї звернулися), взагалі важко було назвати роботою — це більше скидалося на синекуру: кафедра з письменницької творчості імені Лео Л. Ворда. Якби Едіт погодилася на цю посаду, то стала би першою, хто її обійняв, і їй дали зрозуміти, що вона залишатиметься на ній стільки, скільки забажає. Отець Ворд очолював факультет англійської літератури в Нотр-Дам у 40-х роках, а помер на початку 50-х. Збірник його оповідань «Чоловіки на війні» був виданий видавництвом університету Нотр-Дам уже після його смерті. Едіт якось випадково натрапила на цю книжку в книгарні «Готем», проглянула її, купила один примірник і прочитала перед співбесідою. Проте коли вона згадала про своє відкриття у розмові з професором англійського факультету під час вечірки, влаштованої на її честь, він її різко перервав: «О, я вас прошу, не ставте мене в незручне становище! “Чоловіки на війні”. Там що — не було жінок?». Ден Мессі скривив обличчя на кшталт гібона (суцільне підборіддя та очі) перед нею — безпорадною, нужденною, дивною, — а потім широко їй посміхнувся.

«Дещо здалося мені зворушливим, — сказала вона. — Але насправді це радше замальовки. Я б не назвала їх оповіданнями».

Ден Мессі щось заторохтів, бризкаючи слиною, а потім став ледь не кричати на неї. Едіт трохи відступила й дивилася на нього, тримаючи в руці келих білого вина. Ніхто в Нотр-Дам, припустила вона, впродовж десятиліть навіть не читав оповідань отця Ворда. Їм просто потрібно було його ім’я й та традиція, представником якої він нібито був.

«Ви їх читали?» — спитала вона.

«О, облиште, — сказав він, махнувши рукою. — Чоловіки на війні!». Ден Мессі нахилився до неї і сказав: «Едіт, ми ланцмани[272]. Я — на одну шістнадцяту єврей. За прадідом». Він незграбно присів перед нею — Едіт не могла б сказати, чи він свідомо пародіює релігійного єврея на лавці, а чи це просто дія випитого вина, і він волав так, немовби це було вражаюче одкровення, а не образа, як здавалося Едіт.

«Одна шістнадцята, — сказала вона. — Coelum non animam mutant qui trans mare currant».

Він знову широко їй посміхнувся.

«Це Горацій, — сказала Едіт. — Це означає: “Ті, що перепливають море, міняють небо над головою, але не душу”».

«Це так, — сказав Мессі. — Я знаю, це звучить безглуздо (він знову нахилив ближче до неї своє гібоноподібне обличчя), але іноді я відчуваю, що в мене єврейська душа. Особливо коли читаю Зінгера[273]».

Едіт відпила трохи вина й пошкребла стегно там, де його колола вовна спідниці. Те море, яке переплив він, було наймілкішою з водойм, і для його подолання навряд чи був потрібен корабель — лише рибацькі чоботи. Ден Мессі був дурнем. Едіт обожнювала дурнів. Вона писала про них. З одним із них вона одружилася й розлучилася. Але цей тип дурня — його професорський різновид — був їй не до вподоби: тут трохи бракувало точності калібровки.

Едіт трималася прохолодно, але ввічливо, з дещо зверхнім відтінком, хоча співбесіда для неї була вже позаду. Ден Мессі був ще однією причиною остаточно відмовитися від думки про роботу в Нотр-Дам.

За тиждень Мессі зателефонував Едіт. Він спитав, скільки коштуватиме можливість залучити її до університету. Вона не хотіла їхати й припустила, що покласти цьому край можна, назвавши якусь несосвітенну суму. Професор помовчав, потім сказав: «Едіт, ви зачарували всіх, хто з вами зустрічався».

Ще багато років по тому вона час від часу замислювалася — що ж їх так зачарувало? У колі друзів і ворогів їй багато чого приписувалося: патологічна зосередженість на собі, педантичність, параноїдальність — якості, що зазвичай не асоціюються з чарівністю. Вона була вже готова напрямки відмовитися від пропозиції Мессі, незважаючи на зарплатню, але це відкриття — що вони вважили її чарівною — заскочило її зненацька, послабило її рішучість, вкинуло її в якийсь дивний ступор, на певний час позбавило природної підозрілості до інших.

«Справді?» — запитала Едіт.

«Всі тільки про вас і говорили. Аспіранти, викладачі факультету. Я ніколи не бачив такої приголомшливої підтримки».

Протягом тижня після тієї співбесіди Едіт паплюжила цей університет перед друзями та родичами, тож коли виявилося, що вона передумала, багато хто був шокований. Один із друзів сказав: «Ти не зможеш без Нью-Йорка. Ти помреш». Немовби Нью-Йорк був якоюсь рідкісною групою крові. Інший спитав, чи будуть у неї проблеми зі свіжою кавою. Ще один вирішив, що Саут-Бенд знаходиться у Вісконсині, а не в Індіані, й коли Едіт виправила його, сказав: «Та я ніколи там не був». Але по-справжньому роздратувала її лише реакція тітки Джуді, жовчної зануди, яка за все життя жодного разу не схвалила чийогось рішення. «На п’ять років із цього моменту ти втратиш свій голос, — сказала вона. — Писатимеш романи в стилі Вілли Катер[274]».

«Мої цінності завжди зі мною», — сказала Едіт.

«Але ти говорила мені, що в них Ісус на зовнішній стіні бібліотеки».