Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Кілька місяців тому, — відповів він. — Щойно зрозумів. Я не міг тримати свої почуття в секреті від неї. Ми розповідаємо одне одному все, й завжди розповідали: ми брат і сестра, ми нероздільні».

«Проте ви вважаєте себе закоханим в іншу жінку», — саркастично сказала Ауслендер.

«Одне ніяк не пов’язане з іншим. Ви самі маєте це знати».

«Ви не збираєтеся залишити Тео?».

«Ні, я не збираюся її залишити. Питання в тому, чи не залишить вона мене».

«Але чому до цього дійшло саме зараз, якщо вона знала всі ці місяці? Що змінилося?». І раптом перед Ауслендер спливла відповідь. «Петру, — сказала вона, — ця ідея з перекладом її віршів якось пов’язана з цим?».

Він знизав плечима.

«Ця ідея — залучити мене до перекладу — спала вам на думку передусім як спосіб… задобрити її? Дати їй щось власне? Ви думали, що мій переклад допоможе залагодити стосунки між вами обома?».

«Почасти це правда, так».

«Ви могли просто купити їй квіти, — сказала Ауслендер із гіркотою. — І обійшлося би без усієї цієї мороки».

«Я купив їй квіти, — сказав він. — І в будь-якому разі ця морока була недаремна, як мені здається. Ні? Ви не згодні? Ви розумієте, що це була не єдина причина бажати перекладу її творів? Чи не розумієте? Я роками обговорював із нею це питання, роками. Задовго до знайомства з Аною, задовго до знайомства з вами. Роками! — промовив він сердито. — Вона не хоче прислухатися до голосу розуму. А що таке поет без читачів? Надто довго я був єдиним її читачем».

Ауслендер продовжувала крокувати кухнею, сплітаючи руки. Вона довго мовчала, нарешті зітхнула й сказала: «Ну, тепер нас двоє».

«Так, — сказав Віореску. — Саме так. Тепер нас двоє».

Наступної ночі її розбудив дзвінок від Теодори.

«Вибачте, що турбую вас о такій пізній годині, — сказала поетка. — Але я недовго. Я хотіла сказати лише одну річ. Я так розумію, що Петру обтяжував вас проблемами особистого характеру».

Ауслендер була надто ошелешена, щоб відповісти.

«Я прошу за це вибачення, — сказала Теодора. — Я хочу, щоб ви знали — я попросила його більше не турбувати вас».

«О, насправді це були не такі вже турботи», — сказала Ауслендер.

«Так чи інакше, він не телефонуватиме вам більше».

«О, це не…» — почала Ауслендер. Але було запізно: поетка вже поклала слухавку.

Ауслендер ні на мить не сприйняла всерйоз можливості більше не почути Віореску. Тому анітрохи не здивувалася, коли за три дні він подзвонив. Однак у його голосі лунала істерична нотка. Й це її стривожило.

«Що таке, Петру? Що ще трапилося?».

«Вона хоче піти від мене! Вона каже, що з неї досить, що вона сита по горло. Ауслендер, будь ласка! Мені потрібна ваша допомога. Можете їй подзвонити? Пояснити їй? Будь ласка!».

«Пояснити що? — спитала Ауслендер. — Я сама нічого не розумію».

«Прошу вас. Вона зараз вдома. Я в бібліотеці. Ви можете подзвонити їй прямо зараз, і вона зможе поговорити з вами відверто, вона там сама».

«Вибачте, я не можу».

«Але ж вона хоче піти від мене!».

«Петру, я тут не можу допомогти. Тепер вже це має бути ясно — я не можу. Нічого не можу зробити».

«Можете! Але відмовляєтеся! Відмовляєтеся допомогти!».

Ауслендер більше нічого не могла придумати, тож поклала слухавку. Вона стояла й дивилася на телефон. Він миттєво задзвонив знову. Вона зняла слухавку. «Будь ласка, не робіть цього», — сказала вона. «Господи, Ауслендер, ти там прямо на телефоні сьогодні? Я ще навіть не почав нічого робити».

«О, Фаррел! Я думала, це хтось інший».

«Хотів би я ним бути».

«Будь ласка, — сказала вона, — не сьогодні. Послухай, я не хочу бути грубою, але ти дзвониш, аби познущатися з мене? Бо якщо так, я не думаю, що мені це треба».

«Ні, насправді я збирався познущатися в іншому місці, — він зітхнув. — Ти не смієшся, люба? В чому справа? Щось не так?».

«Ні, Фарреле, — сказала вона рівним голосом. — Все так».

«Ну, тоді сказати тобі, чому я подзвонив? Розумієш, у мене виникла ідея. Що, як я кину пити? Що скажеш?».

«Що я маю сказати?».

«Та годі, Ауслендер! Ти ж завжди скаржилася на моє пияцтво. А як я кину?».

«Не знаю». Їй раптом захотілося плакати.

«Гей, що з тобою? У тебе справді все гаразд? Щось у тебе голос такий…».

«Все гаразд, — відповіла вона. Потім, за мить: Ні, не гаразд. Я не знаю».

«Я щось можу зробити?».

Вона похитала головою, але одразу згадала, що він її не бачить. «Ні, — сказала вона. — Геть нічого».

«Ну, а що ти думаєш? Думаєш, це щось змінить? У наших стосунках, я маю на увазі. Думаєш, це допоможе?».

«Послухай, Фарреле, — сказала вона. — Якщо ти хочеш кинути пити, то кидай. Ти чудово знаєш мою думку з цього приводу. Я говорила про це достатньо. Але якщо збираєшся зробити це, то роби для себе — не для мене. Я не хочу бути відповідальною за твоє рішення».

«О, звісно, як я міг забути? Ти не хочеш бути відповідальною ні за що й ні за кого, це правда».

«Фарреле, будь ласка».

«Будь ласка що? Я роблю абсолютно розумний крок, щоб налагодити наші стосунки, а ти просто кидаєш мені це назад в обличчя».

«Я не це мала на увазі».

«Не це? Тоді що ти мала на увазі? Розкажи мені».

«Я не знаю».

«І справді не знаєш?».