Американська єврейська проза. Століття оповідань

За обідом говорили мало. Страви були румунські, традиційні, як пояснив Віореску. Він здавався дуже знервованим і багато розповідав про інгредієнти та способи приготування. Ауслендер уникала зустрічатися з ним поглядами, вона була впевнена, що Теодорі зрозуміло, що щось затівається. Сама Теодора сиділа, опустивши очі, і неохоче їла. Між собою подружжя Віореску майже не розмовляло. Ауслендер допомогла Віореску віднести стіл назад до кухні й скласти посуд у мийку: він хотів щось сказати їй пошепки, але вона з досадою відмахнулася. Досить цього, подумала вона. Повернувшись до вітальні, вона побачила, що поетка сидить на підвіконні й дивиться на Ріверсайд-драйв. Ауслендер сіла на ближчий до вікна кінець дивану й сказала: «Будь ласка, Теодоро, ви не розповісте мені про свою творчість? Ваш чоловік говорив мені, що ви чудова поетка».

«Нема чого розповідати». Вона повільно повернулася до Ауслендер. Її голос і вираз обличчя були відсторонені. Ауслендер згадала, що сказав їй Фаррел, коли вона описала йому одного знаменитого поета, з яким познайомилася, як «жахливо холодного й відстороненого». «Знову не так, Ауслендер, — сказав він тоді. — Не відсторонений. Лише надзвичайно пригнічений і обтяжений турботами — як я».

Ауслендер спробувала ще раз. «Петру каже, що ви видали книжку в Румунії».

«Так».

«А в Сполучених Штатах ви не хотіли б опублікувати свої твори?».

Теодора подивилася на свого чоловіка, який мовчки ввійшов до кімнати й став біля книжкових полиць, з протилежного кінця дивану, на якому сиділа Ауслендер, і тихо заговорила з ним румунською. Ауслендер чула лише окремі уривки розмови. «Нечесно» — це слово пролунало кілька разів, а ще — «Ти мав мені сказати». Одного разу вона чітко почула від поетки слово «непробачно», а потім (у неї впало серце) — слово «перекладач» румунською. Віореску мовчав. Нарешті Теодора повернулася до Ауслендер: «Вибачте, якщо ми завдали вам якогось клопоту. Я не хочу, щоб мої твори перекладали англійською». Вона різко підвелася й вийшла з кімнати.

Ауслендер зібралася встати, але Віореску сказав: «Будь ласка, Ауслендер. Тут ми нічого не можемо зробити».

«Що ви маєте на увазі — нічого не можемо зробити?». Вона була ошелешена. «Я думала, ви так прагнете її переконати».

«Я вважав, що її можна переконати. Мабуть, я помилявся».

«Але ж ви навіть не спробували».

«Немає сенсу. Вона дуже розсердилася, що її обманули».

«Чому ви просто не сказали їй, для чого, власне, я тут?».

«Ви маєте розуміти, що це так чи інакше не мало б значення. Вона вочевидь занадто…».

«Ви здаєтеся. Не можу повірити. Ви влаштували все це…». Ауслендер відкинулася назад і дивилася на нього знизу з подивом. «І здаєтеся так легко!».

«Легко? — він хрипло розсміявся. — Я роками намагався умовити її на переклад її творів. Тепер здаюся остаточно». Він похитав головою. «Є така історія — знаєте її? Про одного відомого філософа, який після довгих роздумів вирішив стати вегетаріанцем. Багато років він прожив вегетаріанцем, говорив і писав на цю тему, звичайно, бо в даному випадку таке рішення не може бути лише особистою справою. Він справді блискуче, зворушливо розповідав про моральну логічність свого вибору. А потім одного дня сів за стіл і почав їсти стейк. Можете собі уявити, як це вразило його учнів, коли вони це побачили. “Чому? Що трапилося?” — кричали вони. А відомий філософ сказав: “Та скільки ж можна?”».

«Ця історія тут ні до чого, Петру», — сказала Ауслендер втомлено.

«О, я аж ніяк не згоден, друже мій Ауслендер. Але в будь-якому разі хіба не чарівна історія?».

«Я думаю про інше. Скажіть, чому Тео не хоче перекладати свої вірші? Що вона каже, коли ви її просите?».

«Вона каже: “Бо я так сказала”».

«Але ж це дитяча логіка».

«Ні. Це радше батьківська логіка. Дитина питає: “Чому ні?" Батьки кажуть: “Просто тому, що ми кажемо — ні”».

«Ну що ж, — Ауслендер знизала плечима й підвелася. Вона була розсерджена й розчарована більше, ніж передбачала. — Тоді, мабуть, ставимо крапку. Повернути вам вірші поштою?».

«Ви так поспішаєте позбутися їх? — він посміхнувся. — Ні, друже. Ще зарано здаватися. Можна зателефонувати вам завтра?».

«Навіщо?».

«Ну, я поговорю з нею ввечері. Можливо, є сенс сказати їй, що ви вже прочитали її твори, передати їй ваші компліменти. Залежатиме від її настрою».

«Але я думала… — Ауслендер затнулася. Марно намагатися зрозуміти його. — Гаразд. Зателефонуйте мені».

«Скажіть, — спитав Віореску, проводжаючи її до дверей і допомагаючи вдягти пальто, — ви абсолютно впевнені, що її твори, якщо їх перекласти, можна тут видати?».

«О, безсумнівно, — сказала Ауслендер. І тут у неї промайнула думка. — А що? Ви гадаєте, якщо Тео знатиме це, це допоможе? Бо якщо хочете, я можу завтра зробити кілька дзвінків, пошукати, розвідати», — і миттєво пошкодувала про свою пропозицію. Кому ж вона може зателефонувати, щоб обговорити творчість якоїсь неперекладеної румунської поетки? На яку відповідь редактора можна сподіватися, не показавши йому творів? Це безглуздя, абсурд.

«Це було б дуже люб’язно».