Американська єврейська проза. Століття оповідань

Коли великий рабі Ісраель Баал Шем-Тов бачив, що євреям загрожує лихо, він мав за звичай іти в якусь частину лісу й там поринати в роздуми. Там він розводив вогонь, промовляв особливу молитву, і ставалося диво — лихо було відвернене.

Згодом, коли його учень, славнозвісний Магід із Межиріччя, мав нагоду з таких самих причин звернутися до небес, він ішов до того самого місця в лісі й говорив: «Слухай, Володарю світу! Я не вмію розводити вогнище, але ще здатний виголосити молитву». І знову ставалося диво.

Ще згодом рабі Моше-Лейб із Сасова заради ще одного порятунку свого народу пішов до лісу й сказав: «Я не знаю, як розвести вогонь, я не знаю молитви, але я знаю це місце, й цього має бути досить». Цього було досить, і диво сталося.

Потім долати лихо довелося рабі Ісраелю з Ріжина. Сидячи у своєму кріслі, охопивши голову руками, він сказав Богові: «Я не вмію розводити вогонь і не знаю молитви, я навіть не можу знайти те місце в лісі. Я можу лише розповісти цю історію, і цього має бути досить». І цього було досить. Господь створив людину тому, що він любить історії.

Елі Візель. Ворота лісу

Ірвінг Гоу у вступі до своєї фундаментальної антології «Єврейська американська проза» написав, що вечірка завершилася — з кончиною іммігрантської культури, спільного досвіду життя в занедбаних багатоквартирних будинках і метушні міських вулиць, що призвело до справжнього розквіту єврейсько-американської літератури в першій половині XX століття. Єврейсько-американська проза як окрема, «регіональна» література померла або, в усякому разі, «залишила позаду свої найвищі досягнення». «Оскільки її головним джерелом є життєвий досвід іммігрантів, вона неминуче потерпає від вичерпання ресурсів, дедалі меншої кількості матеріалів і спогадів», — пише Гоу. — Від того життя просто мало що залишилося, крім як у книжках і думках».

Тож тепер, двадцять років по тому, я сиджу й пишу інший вступ до нової антології оповідань американських єврейських письменників — антології, що охоплює ціле століття літератури, в тому числі не лише той період, що віддзеркалений у чудовій книжці Гоу, а й кілька оповідань, що передують основній масі дібраних ним творів, плюс твори деяких письменників, що стали відомими за останні двадцять років. Можливо, Гоу мав рацію щодо смерті єврейсько-американської прози, але є й добра новина: чимало теперішніх авторів (в тому числі Аллегра Гудман, Стів Стерн, Мелвін Букіет і Мішель Герман) вочевидь не бачили цього некрологу. Вони — серед найкращих у тій масі молодих (або досить молодих) єврейських письменників, що публікують прозу в сучасній Америці. Факт той, що коли ми досягнемо кінця цього століття, нові, відносно невідомі, але дуже перспективні єврейсько-американські прозаїки будуть, схоже, скрізь. І хоча мені самому кортить виголосити щось на кшталт декларації Гоу («Ось воно — останнє слово, остання антологія! Крамниця зачиняється! Остаточний розпродаж! Більше жодної єврейсько-американської прози!»), жодного кінця, наскільки я розумію, не передбачається.