Американська єврейська проза. Століття оповідань

В цих оповіданнях є дуже широкий спектр релігійної віри (і спектр відповідей на єврейську самосвідомість): від Натана і Голді, молодої пари з «Весілля в гетто» Аврома Кагана, для яких ортодоксальний юдаїзм є просто даністю, частиною елементарного світового ладу, до Єви, вмираючої героїні оповідання Тіллі Олсен «Загадай мені загадку», чия єврейська самосвідомість поглинута (й великою мірою зведена нанівець) її самосвідомістю як соціалістки; від безіменної оповідачки з «Як я знайшла Америку» Анзі Єзєрської — дівчини, замкненої у в’язниці свого єврейства, яка палко прагне вирватися з неї на свободу Америки, до Едіт Маргаретен в оповіданні Робіна Гемлі, відомої єврейської письменниці та інтелектуалки, свого роду «професійної єврейки», що користується плодами своєї етнічної ідентичності, проте вочевидь позбавлена будь-якого натяку на справжню віру. (…) Шолом-Алейхем написав оповідання «Через кашкет» — шедевр абсурдного гумору й одне з найвідоміших своїх оповідань — більше століття тому. Його головний персонаж — неуважний шлеміль[3] на ім’я Шолом Шахна, або Шолом Шахна-йолоп, як його називають сусіди в Касрилівці, його рідному містечку у смузі осілості. В оповіданні описуються відчайдушні зусилля Шахни повернутися додому з якоїсь нікчемної ділової поїздки напередодні Песаха. У нападі безпідставної самовпевненості він телеграфує дружині зі Злодієвки — якоїсь далекої залізничної станції: «Песах неодмінно буду вдома». Чекаючи на свій потяг, виснажений і знервований, він засинає на лавці поряд із якимось чиновником-неєвреєм у мундирі та кашкеті з червоною околицею, домовившись зі станційним сторожем, що той його розбудить. Прокинувшись якраз вчасно, щоб встигнути на потяг, Шолом Шахна помічає, що уві сні кашкет звалився в нього з голови і в паніці та поспіху хапає інший — чиновника — й вдягає його. Несподівано й на великий подив Шахни, його супроводжують до вагона першого класу замість звичного для нього переповненого й смердючого третього. На пероні всі перед ним розступаються. «Сюди, ваше благородіє» тощо. Що відбувається? Чи це йому сниться? Нарешті він помічає себе в дзеркалі купе й ошелешений: він бачить лише кашкет на своїй голові, а його власна особа кудись зникла. В якийсь момент неймовірного божевілля Шолом Шахна розуміє, що сталося. «Двадцять разів було йому сказано, щоб розбудив мене, й навіть заплачено, а він що зробив, бовдур, холера його забери? Розбудив замість мене чиновника! А мене залишив спати на лавці!». І Шахна стрімголов мчить назад до станційної лавки, щоб прокинутися, і тому не встигає сісти на потяг, який мав довезти його додому, до Касрилівки, на Песах.

Минуло сто років, і абсурдний гумор оповідання Шолом-Алейхема залишився, а гірка, болісна дійсність, що стоїть за цією комічною історією, зникла. Сьогодні нам важко збагнути той факт, що у смузі осілості наші діди-прадіди справді їздили третім класом і проживали своє життя чужинцями, небажаними гостями держави, у постійному страху перед кожним — принаймні перед кожним у мундирі. Поза «домом навчання», шулом, самосвідомість єврея була слабкою і крихкою, загрожуючи розвалитися у будь-який момент.

Згадувати про все це не тільки важко — є спокуса забути це: хто, зрештою, захоче надовго затримуватися на таких думках? А якщо так, то навіщо це робити нам? Євреї стали найуспішнішою іммігрантською групою у цій країні. Насправді вони навіть більше не сприймаються як якась «етнічна» група у нашому суспільстві — вони так далеко просунулися в розстановці сил в сучасній Америці, що багато в чому стали її невід’ємною складовою. Але це історична й географічна випадковість (…). Варто відзначити також, що теперішня атмосфера успіху й прихильності, якою користуються євреї в Америці, є повторенням колишньої ситуації в Іспанії, Польщі, а в останні роки XIX століття та перші три десятиліття ХХ-го — в самій Німеччині. Інакше кажучи, ніщо не триває вічно, й тому тим важливіше читати сучасну американську єврейську прозу в контексті попередніх поколінь.

Відтак мета цієї антології — зробити такий собі груповий портрет, урочисту фотосесію, де чоловіки та жінки стоять або сидять плечем до плеча, а дехто виглядає з темного кутка. Якби було місце, я включив би до антології оповідання й інших авторів, створивши портрет ще більшої групи. Але обраних мною оповідань, гадаю, і так досить для презентації всього спектру американської єврейської прози XX століття. Їхня цінність визначається і поставленими у них запитаннями, і запропонованими відповідями.