Американська єврейська проза. Століття оповідань

Що означало й що означає тепер бути ідентифікованим (для себе самих і для інших) як єврей в Америці? Які обов’язки (перед собою, перед своїми батьками та дітьми, перед своєю громадою) пов’язані з цією територією? Як нам наприкінці цього найжахливішого зі століть зберегти свою віру — і в усякому разі, віру у що? Ці питання так само актуальні (а фактично життєво важливі) як для наймолодших авторів цієї антології, так і для попередніх поколінь. У кожному поколінні треба розповідати історію, яка розповідається в пасхальній Агаді[4], й питання лише в тому, чи можемо ми цілком зрозуміти цю історію визволення дітей Ізраїля. Ми мусимо вважати себе тими, хто вийшов із рабства в Єгипті, — ми самі, а не якісь безіменні, забуті предки. Американські письменники-євреї наприкінці XX століття продовжують процес дослідження цих питань, розповідаючи нам історії, — тому, що ці питання, схоже, все ще мають значення, й тому, що ці історії — хоч вони й належать до світу уяви, — якимось чином утримують нас у реальному світі, пов’язаному з минулим, з тим закинутим лісом, який тепер так далеко, що в інший спосіб нам, можливо, його не дістатися.

Переїзд із Касл-Гардена й Елліс-Айленда[5] до Рівінгтон-стріт[6], а потім до передмість, перехід від статусу пасажирів трюмів до робочого класу, а потім до середнього та вище — це був не кінець подорожі американських євреїв. Ми все ще в дорозі — як Шолом Шахна, трохи нерозважливий бевзь, у своїй нескінченній і небезпечній мандрівці додому. Ця мандрівка — єдиний справді незмінний факт у нашому житті. Проза американських євреїв є, як була і завжди, низкою історій, що розповідаються дорогою (куди б ми не прямували), історіями, що розповідаються навколо багаття. Їхня головна цінність полягає у здатності нагадати нам, ким ми були, де ми були, і в цьому процесі надати нам мужності й цілеспрямованості, аби надалі просуватися до того, що чекає нас попереду.

Джеральд Шапіро, 1998

Авром Каган (1860–1951)