Американська єврейська проза. Століття оповідань

Було близько десятої години вечора. Натан тягнув своє «Купуйте гарний посуд на свята!» із байдужим виглядом — його думки були зайняті питанням, чи не зробити розносну торгівлю своєю постійною роботою. Раптом ці роздуми перервало веселе сопрано, яке передражнювало його: «Купуйте гарний п-о-о-суд… Дивись не засни від цього бурмотіння! Ну й багато ж ти заробиш!».

З посмішкою щирого здивування Натан повернувся до компактної фігурки, крихітної аж до кумедності, але привабливої завдяки якійсь особливій грації мініатюрних форм — просто взірця справжньої жіночності. Її личко було так само дотепно-милим, як і її фігура: щічки-яблучка, тверді, як мармур, між ними — якийсь недоладний ніс, схожий на результат квапливої доробки; пара великих, круглих чорних очей і пухлий ротик, із якого все це вилітало з пристрастю та невгамовною доброзичливою проникливістю.

«Голді! Ти чому тут? — Натан дивився на неї ніжним поглядом, який одразу ж змінився на невдоволений вираз обличчя. — Ти ж знаєш, що я терпіти не можу, коли ти бачиш мене за торгівлею».

«Ти що — сердишся? Та годі! Що тут ганебного? Ніби ти єдиний рознощик в Америці! А було б добре — ти заробляв би тоді купу грошей! Але краще послухай, чого я сюди прийшла. Натане, серденько, золотце моє, здогадайся, до чого я додумалася! — все це вона проторохтіла одним духом. — Отож послухай, і якщо скажеш, що в Голді голова не як у міністра, то… Ну, тоді ти просто свиня й більше нічого».

І, не давши Натанові змоги вставити хоч слово, вона заторохтіла далі, ледь переводячи подих і цмокаючи губами в екстазі: «Хіба не безглуздо з їхнього боку, — говорила Голді, — сушити собі голову над весіллям, коли є такий простий спосіб отримати і пристойне весілля, і гарні меблі — брюссельський килим, трюмо та все решту — за ті гроші, що вони зараз мають?».

«Ну, давай вже, розповідай», — сказав Натан похмуро. Але його прихована цікавість лише розпалила в неї бажання помучати його, й вона заявила, що не розкриє свого чудового плану, поки вони не дійдуть до її квартири.

«Ти, зрештою, сьогодні вже досить накричався, — сказала Голді з несподіваною співчутливістю. — Думаєш, мені не крає серце, що ти стоїш тут на холоді й надсаджуєшся до хрипоти?».

За півгодини, коли вони усамітнилися у вітальні місіс Вольпянської, яка слугувала водночас спальнею Голді, вона заходилася звільняти його кишені від усіх результатів денної роботи й рахувати гроші. Вона робила це із зосередженим, суворим виразом обличчя, а Натан підкорявся цій операції із ніжною й веселою готовністю. Сума виявилася задовільною, й Голді перейшла до викладення свого плану.

«Розумієш, — почала вона майже пошепки, з виглядом замордованої клопотами, обтяженої життєвим досвідом старої матрони, — за тиждень-два ми матимемо майже сімдесят п’ять доларів, чи не так? Ну й що таке сімдесят п’ять доларів? Та нічого! Зможемо купити лише найпростіші меблі, а про весілля годі й казати. А якщо не буде весілля, ми не отримаємо подарунків, так?».

Натан глибокодумно кивнув.

«Так чому б нам не схитрувати й не зробити ось як? Давай витратимо всі гроші на пишне, пристойне весілля, розішлемо купу запрошень, і тоді… Ну, хіба дядько Лейзер не пришле нам килим або гарнітур для вітальні? А тітка Бейле, кузен Шапіро, Марлі, Меєрке, Бенні, Соре-Гітке — хіба кожен із них не подарує щось, як це прийнято у пристойних людей? Хай нам Бог дасть стільки щастя, скільки всі вони нам подарунків надішлють, — це поза сумнівом! А що? Хіба Бейлке не отримала від дядька гарного килима, коли одружувалася? А я ж ближча родичка, ніж вона!».

Голді зробила паузу, шукаючи на обличчі нареченого ознаки схвалення, і, ніжно пригладивши його темну чуприну, стала перелічувати друзів, яких треба запросити, й подарунки, яких можна від них очікувати.

«Отож бачиш, — продовжувала вона, — у нас буде і пристойне весілля, за яке нам і через багато років не буде соромно, і чудові речі, на які нам довелося б витратити, мабуть, двісті доларів. Що скажеш?».

«А що я маю сказати?» — невпевнено відповів Натан. План виглядав досить практичним, але таке вкладення грошей здалося йому дещо ризикованим. Він став благати про обережність, про відстрочку, але оскільки жодних істотних аргументів навести не міг, а Голді стояла на своєму із непохитною впевненістю, її перемога була легкою.

«Все в нас вийде, не сумнівайся, — умовляла вона його. — Просто залиш цю справу мені й не хвилюйся, Натане, — додала вона. — Ми з тобою сироти, а ти знаєш, що Всевишній не кине напризволяще наречених, про яких нема кому подбати. Якби мій батько був живий, усе було б інакше», — завершила Голді з безутішним жестом.

Настала патетична пауза. В очах Голді блищали сльози. «Хай твій батько покоїться у світлому раю, — сказав Натан співчутливо. — Але плакати навіщо? Хіба його повернеш? Я тобі буду за батька».

«Якщо на то буде воля Божа, — погодилася Голді. — Якби хоча б мама — дай їй Бог здоров’я ще на сто двадцять років! — якби хоча б вона була тут, на нашому весіллі! Бідна матуся! Як їй краятиме серце думка, що не судилося їй Всевишнім повести мене під хупу…».