Американська єврейська проза. Століття оповідань

Ще одна сумна пауза, але її за мить перервала Голді, яка вигукнула з несподіваною життєрадісністю: «До речі, Натане, здогадайся, що я зробила! Боюся, ти назвеш мене хвастухою й сміятимешся з мене, але хай, — із грайливою гримасою вона витягла з кишені смужку килима. — Я пішла до меблевого магазину, й вони мені дали зразок — втричі більший за цей. Я написала в листі матусі, що ось такий килим лежатиме в мене на підлозі, коли я одружуся. Додала зразок до листа й відіслала все це до Росії».

Натан заплескав у долоні й розреготався. «Звідки ж ти знаєш, що саме такий килим отримаєш у подарунок на весілля?» — спитав він із веселим здивуванням.

«Звідки знаю? Та хіба не все одно, який буде килим! Я просто бачу, як мама ходить по сусідах і показує “дорогоцінну скатертину”, яку її донька топтатиме ногами. Це ж така радість для неї!».

Було розіслано більше сотні запрошень, надрукованих такими розкішними чорними й золотими літерами, які ще ніколи не виходили з-під ручного пресу на Есекс-стріт. У запрошеннях вказувалася дата на початку квітня. Голді і Натан внесли наперед місячну плату за трикімнатне помешкання на другому поверсі багатоквартирного будинку на Черрі-стріт. Голді вважила плату незвичайно низькою, а апартаменти — найкращими в Істсайді.

«О, в мене така чудова квартира!» — вигукувала вона, сяючи від усвідомлення цього займенника. Або: «Ви маєте побачити мою квартиру! Скільки ви платите за свою?». Або ж: «Мені спало на думку зробити вітальню в задній кімнаті. Вона така само світла, як передня, а тут я хочу зробити кухню. Як ви гадаєте?». Вона годинами говорила лише про квартиру, квартплату та меблі; кожна одружена пара, що нещодавно переїхала до нової квартири або збиралася це зробити, здавалася Голді пов’язаною з нею узами спільної справи. В її уяві людство поділялося на тих, кого цікавили питання житла, орендної плати та меблів, і тих, кого це не цікавило. Перші, до яких належала й вона сама, становили вищу категорію людей. І, натрапляючи на оголошення про оренду квартир, вона кожного разу відчувала щось схоже на почуття, із яким художник бачить мимохідь якісь приналежності свого мистецтва.

За традицією більш громіздкі весільні подарунки надсилають молодятам додому за кілька днів до весілля, а близькі родичі та друзі наречених зазвичай домовляються між собою, який предмет обстановки кожен із них даруватиме. Отож Голді залишила свою роботу за тиждень до видатної події, аби бути на квартирі, коли туди доставлятимуть речі.

Рано-вранці вона прийшла до порожньої квартирки, взявши з собою їжу, й пробула на варті аж до темряви, поки не прийшов Натан, аби забрати її додому.

Минув день, другий, третій, але жоден агент транспортної контори так і не вигукнув її імені. Вона сиділа, чекала, слухала, чи не пролунає грубий голос, але марно.

«Мабуть, зарано. Я дурна, що чекаю на щось так скоро», — намагалася вона втішити себе. І чекала ще годину, і ще одну, але ніякі весільні подарунки не з’являлися. «Що ж, зрештою ще купа часу. Подарунки прибудуть за день-два до весілля», — розмірковувала Голді й знову чекала, знову прислуховувалася, знову її серце вистрибувало з грудей.

Порожнеча щойно прибраної, ретельно вимитої квартири, що пахла побілкою, починала її лякати. Її збуджений мозок наповнювали звуки, яких не чули перенапружені вуха. Але вона все одно сиділа й сиділа на підвіконні, намагаючись почути голос доставника.

«Тс-с, тс-с-с, тс-с-с-с!» — шепотіли стіни, з кутів глухо долинали жахливі погрози, й серце Голді раз по раз стискував страх. Вона часто відчувала себе на межі божевілля, проте залишалася сидіти й чекала, чекала, чекала.

За щонайменшого шуму у вестибюлі Голді схоплювалася на ноги, її серце шалено калаталося, але вже наступної миті завмирало в грудях, бо виявлялося, що це лише один із сусідів або рознощик. І це повторювалося так часто, що Голді почала підозрювати в себе серцеву хворобу. І все ж таки настав день п’ятий, і вона знову була на своєму посту й чекала, чекала, чекала на весільні подарунки. Мало того — коли після роботи прийшов Натан і був прикро вражений тією самою порожнечею в квартирі, Голді у відповідь на його сумні розпити почала з веселим обличчям добродушно кепкувати з його жіночої схильності швидко занепадати духом і змальовувала їхні перспективи в рожевих тонах доти, доки не переконала саму себе (якщо не його), що ситуація виглядає не так вже похмуро.

На шостий день до будинку на Черрі-стріт усе ж таки під’їхав агент транспортної контори, але він привіз лише величезне дешеве крісло-гойдалку для Голді та Натана. І коли виявилося, що це подарунок сім’ї, від якої очікувалося щось не менше за килим або гарнітур для вітальні, радість і надія, пробуджені прибуттям цього крісла, перетворилися на цілковите розчарування та відчай. Майже годину Голді скорботно гойдалася в цьому кріслі, намагаючись уявити собі, як чудово було б, якби всі її очікування справдилися.