Американська єврейська проза. Століття оповідань

Незабаром прибув хиткий кутовий столик, оббитий плюшем. Він не міг коштувати більше за долар. Проте це був подарунок від близького друга, на якого розраховували в плані трюмо або гарнітуру для спальні. Трохи згодом були привезені дешевий будильник і контейнер для льоду. Це було все.

Час від часу Голді підходила до дверей кімнати, щоб оцінити ефект у цілому. Але що більше вона намагалася уявляти собі вітальню напівзавершеною, то жахливіше ці кілька самотніх, не поєднаних між собою речей підкреслювали порожнечу решти квартири. Отож вона сіла у свою гойдалку й сиділа нерухомо, опустивши голову, а потім заходилася відчайдушно розгойдуватися взад і вперед, немов прагнула в такий спосіб позбутися свого похмурого, жалюгідного «я».

І все ж таки коли прийшов Натан, в очах Голді блиснув тріумфальний вогник. Вказуючи на подарунки, вона сказала: «Ну що, містере, хто мав рацію? Непогано для початку, хіба ні? Щоб ти знав, більшість людей надсилають весільні подарунки після церемонії — так-так! — додала вона конфіденційним тоном. — Отож ми запросили цілу купу народу, і всі, дякувати Богу, люди неабиякі. А хтось колись чув, щоб леді чи джентльмен прийшли на пристойне весілля з шикарною весільною вечерею, а потім ошукали молодят із подарунками?».

Вечірка була вже в розпалі, однак у залі, розрахованій на сотні людей, все ще було не більше двох десятків гостей.

Всі почувалися ніяково й постійно оглядалися в очікуванні можливого прибуття нових гостей. О десятій годині танці, що передували церемонії, ще тривали, хоча кілька вальсуючих пар виглядали так, немовби лякалися дзвінкого відлуння власних кроків посеред суворої урочистості навколишньої порожнечі та тьмяного відблиску гнітючого простору підлоги.

Дві скрипки, корнет і кларнет пронизливо верещали, немов від болю, а капосна надмірність газового освітлення додавала цим тортурам жорстокої глузливості. Весілля й розважальні заходи були в цьому гетто рідкістю, тутешні музиканти теж потерпали від злиднів — звідси й той жадібний, відчайдушний азарт, із яким цей ансамбль налягав на свої інструменти.

Врешті-решт стало очевидним, що зібранню не судилося стати численнішим й немає сенсу далі зволікати із церемонією. Насправді для присутніх не було таємницею, що більшість запрошених друзів не прийшли через відсутність роботи: у когось пристойне вбрання було закладене в ломбарді, хтось був просто надто пригнічений своїми турботами, аби налаштуватися на весільну метушню. Дехто навіть вважав помилкою з боку Натана влаштовувати урочистості в такі важкі часи, коли ні в кого немає роботи.

Був початок одинадцятої години, коли кантор — високий, худорлявий чоловік із сивою бородою та меланхолійним обличчям — надягнув свою кіпу й, підійшовши до танцюючих, вигукнув із синагогальною інтонацією: «Ходімо, пані, вкриємо наречену фатою!».

З десяток доньок Ізраїлю пішли за кантором і музикантами до бокової кімнатки, де Голді сиділа між двома жінками (дружинами двох чоловіків, які мали дбати про нареченого). Згідно з ортодоксальним звичаєм, вона протягом усього дня постилася, тож унаслідок цього, а також смутку, що гриз її на додаток до побожного трепету, з яким вона чекала на урочисту церемонію, Голді була блідою як смерть, і цей ефект ще більше підсилювався вінком і білим вбранням. Коли процесія почала заповнювати кімнату, вона із жахом замружила свої круглі темні очі, немовби кантор був катом, який має вести її на ешафот.

Пісня-звернення до нареченої зазвичай схожа і на молитву, і на промову, вона складається з роздумів на тему життя та смерті, оплакування померлих членів родини молодої жінки, сумування з приводу її власних негараздів і напучування її на виконання священних обов’язків дружини, матері та служниці Господа. Її складають у віршах і декламують сумним, тужливим речитативом, що часто переривається жалобним рефреном музичного ансамблю, тож вона, безперечно, виконує свою місію — викликати сльози навіть тоді, коли серця переповнені бурхливою радістю. Відтак ми можемо уявити собі той похоронний ефект, що його справила ця пісня під час шлюбної церемонії Голді.

Кантор, сам напівзаморений, вкладав у спів тугу власного серця; скрипки ридали, кларнет канючив, корнет і контрабас стогнали, й кожен інструмент розповідав сумну історію свого враженого злиднями господаря. Кантор розпочав:

Тихіше, добрі жінки, прислухайтесь до моїх віршів!
Нині, наречено, ти стоїш перед Всевишнім.
Молись, аби він благословив твій союз,
Щоб дав тобі й твоєму чоловікові прожити сто двадцять мирних літ.
Щоб дав вам ваш хліб щоденний,
Щоб голод не стукав у ваші двері.

Кілька жінок, у тому числі Голді, заридали, решта із сумом опустили очі. Ансамбль видав жалісний акорд, і вся аудиторія зайшлася голосним, несамовитим плачем. Кантор суворо продовжував: