Американська єврейська проза. Століття оповідань

Однак коли принесли пінливе пиво, язики в усіх врешті-решт розв’язалися, й кантор, хоч і прикро вражений зібраною для нього мізерною винагородою, відчув палке бажання пом’якшити нестерпну убогість вечірки й перевершив самого себе в імпровізованих акровіршах і дотепах. Зайво казати, що зусилля кантора були прийняті із вдячністю та винагороджені невпинним сміхом. І коли зала наповнилася веселощами, блискучі ряди неторкнутих тарілок теж немовби приєдналися до загального веселого ґвалту й сміялися щирим, доброзичливим сміхом.

Раптом Голді, посеред чергового вибуху бурхливих веселощів, нахилилася до Натанова вуха й палко вигукнула, ледь не захлинаючись: «Мій чоловіку! Мій чоловіку! Мій чоловіку!».

«Моя дружино!» — відповів він їй так само на вухо.

«Ти знаєш, хто ти мені тепер? — продовжувала Голді. — Чоловік! А я — твоя дружина! Знаєш, що це означає? Знаєш, знаєш, Натане?» — наполягала вона із несамовитим наголосом.

«Знаю, пташко моя, тільки не хвилюйся через весільні подарунки».

Було вже за північ, і навіть гетто вже занурилося в сон. Голді та Натан мовчки прямували до своєї трикімнатної квартирки, якій судилося стати їхньою першою спільною домівкою. Вони були у весільному вбранні, яке взяли напрокат на цей вечір: він у фраку й циліндрі, вона в білій атласній сукні й туфлях, із непокритою головою — вінок і фату, загорнуті в газету, ніс Натан.

На весілля молодята прибули в каретах, які привернули увагу численних глядачів як у відправному пункті, так і перед залою, і, звичайно, вони сподівалися вирушити до своєї нової оселі в такий самий «пристойний» спосіб. Однак ближче до завершення останнього танцю, після вечері, вони виявили, що невеличка решта — це все, що в них залишилося в цьому світі.

Останні звуки музики поступово завмирали, гості, вдягнувши свої капелюхи та капелюшки, розходилися. Всі, здавалося, поспішали повернутися у свій власний світ, кинувши молодят напризволяще.

Натан хотів позичити долар чи два в одного з друзів. «Їдьмо додому, як личить нареченим, — сказав він. — Є Бог на небі. Він нас не кине».

Але Голді не хотіла й чути про те, щоб виказати друзям всю міру своєї бідності. «Ні і ні! — заперечила вона роздратовано. — Я не дозволю тобі витратити півтора долари, щоб проїхати кілька кварталів, немов якийсь аристократ із П’ятої авеню. Дійдемо й пішки, — додала вона з безжальною рішучістю людини, налаштованої на самопокарання. — Бідній жінці, яка ризикнула витратити на весілля все до копійки, треба бути готового після весілля йти пішки».

Опинившись на безлюдній вулиці, вони раптом відчули таку самотність, таку зловісну, невідступну порожнечу, що не могли розмовляти, тож продовжували плентатися у похмурому мовчанні. Вона спиралася на його руку, а він ніжно притискав її до себе.

Їхній шлях пролягав найбільш похмурою й неблагополучною частиною 7-го району. Голді було страшно, й вона міцніше вчепилася у свого супутника. На одному розі вони пройшли повз кількох чоловіків, що стояли перед баром.

«Диви, диви! Жидок зі своєю нареченою, б’юся об заклад! — вигукнув сиплий голос. — З весілля йдуть. А вона не більша за горішок, правда?». Це порівняння було зустрінуто голосним реготом.

«Гей, приятелю, ти можеш носити свою леді в жилетній кишені!».

Коли Натан і Голді пройшли далі, їй у спину влучило щось на кшталт картоплини чи моркви, а зграя волоцюг на розі вибухнула несамовитими веселощами. Натан хотів розвернутися, але Голді втримала його. «Не треба! Вони вб’ють тебе!» — прошепотіла вона й знов замовкла. Він ще раз спробував вивільнитися, немовби збираючись відчайдушно кинутися на кривдників, але Голді ще більше притиснулася до нього й міцно тримала, й уся її душа тремтіла від усвідомлення того, яким прихистком він для неї є. «Не звертай на них уваги, Натане», — сказала вона.

І коли вони пішли далі своїм безрадісним шляхом, похмурою, зубожілою вулицею, на якій де-не-де шелестіли дерева — меланхолійні свідки кращих часів, — то відчули якийсь струмінь щастя, що об’єднав їх, пронизавши обох, і сповнилися благодатного почуття тотожності одне одному, смаку якого ніколи раніше не знали. Вони були такі щасливі, що банда, залишена позаду, порожня квартира, до якої вони прямували, гіркота невдалого весілля — все це раптом здалося їм геть не вартими уваги, нікчемними дрібницями, чужими їхньому новому життю, далекими від того чарівного світу, в якому вони тепер жили.

Навіть усвідомлення невблаганної порожнечі раптово перетворилося на блаженне відчуття власної усамітненості, немовби вони залишилися самі в усьому світі, щоб жити й насолоджуватися одне одним.

«Не звертай на них уваги, Натане, любий», — механічно повторила Голді, усвідомлюючи, як її голос тремтить від щастя.

«Треба було їм показати! — відповів він, пригортаючи її до себе міцніше. — Я показав би їм, як ображати мою Голді, мою перлину, мою пташку!».

Вони пірнули в густішу темряву якогось провулка. Легкий вітерець віяв навколо них, проголошуючи явлення молодят, а старі дерева шепотіли над їхніми головами свої ніжні вітання.

Переклад Наталі Комарової