Американська єврейська проза. Століття оповідань

Не звертаючи уваги на розхитування та декламування вчителя й учнів, стара Кака, наша строката курка, зі своїм виводком гордовито походжала, дзьобаючи картопляне лушпиння, яке падало з колін моєї матері, що готувала нам сніданок.

Я стояла біля вікна, пильнуючи дорогу — щоб раптом на нас не налетіли козаки, які стежили за виконанням того царського указу, що відібрав би в нас останній кусень хліба: «Забороняється влаштовувати хедери [єврейські школи] в приміщеннях, використовуваних для приготування їжі та сну».

Водночас я одним оком жадібно стежила, як мати нарізає великими скибками чорний хліб. Картопля була нарешті готова, й вона виклала її з казанка в дерев’яну миску та поставила на середину столу.

Розхитування та декламування вмить припинилися, й діти кинулися до столу. Мій страх перед козаками одразу затьмарився страхом залишитися без картоплі, тож дозорний залишив свій пост — із радісним вигуком я схопила свою порцію й напхала собі повний рот розсипчастої смакоти.

Тієї ж миті двері розчинилися від удару підбитого залізом чобота. В повітрі просвистів козацький батіг. Ми з вереском кинулися хто куди. Діти вибігли з хати, а з ними й наш заробіток.

«Ойвей! — заголосила моя мати, схопившись за груди, — чи є Бог там нагорі й чи бачить він усе це?».

Батько зі смутком в очах бурмотів перервану молитву, а козак гучно проголошував указ: «Тисяча рублів штрафу або рік у в’язниці, якщо ще раз буде виявлено, що ви вчите дітей там, де їсте й спите».

«Готтуню[10]! — благала мати, — ви хочете зідрати з нас останню шкуру! Де ж нам ще їсти та спати? Чи нам тримати хедер посеред дороги? Хіба в нас хати з окремими кімнатами, як у царя?».

Не звертаючи уваги на материні заклинання, козак широким кроком вийшов із хати. Батько опустився на стілець, безпорадно схиливши голову у тихому відчаї.

«Боже всемогутній, — ламала руки мати, — чи буде кінець нашим злигодням? Коли вже земля поховає мене та мої нещастя?».

Я дивилася, як козак іде геть дорогою, й раптом побачила, що до нас біжить усе село. Я потягла матір до вікна — подивитися на юрбу, що наближалася.

«Геволт[11]! Що ще на наші голови?» — перелякано заволала вона.

Збуджену юрбу очолювала Маше Міндель, дружина водовоза. Здіймаючи хмару пилу, на нас сунули пекар, м’ясник, швець, кравець, козопас, наймити з полів зі своїми дружинами та дітьми.

Маше Міндель, майже непритомна, впала перед входом до нашої хати. «Лист із Америки!» — видихнула вона.

«Лист із Америки! — відгукнувся луною натовп, вихоплюючи в неї листа й соваючи його в руки батькові. — Прочитай! Прочитай!» — кричали вони в збудженні.

Батько мовчки проглянув листа, а люди, затамувавши подих, дивилися на нього в тривожному очікуванні. їхні очі сяяли захопленням і шаною до єдиної людини в селі, що вміла читати. Маше Міндель, навприсядки, витягла до нього шию, аби не пропустити жодного дорогоцінного слова з цього листа.

«Моїй шанованій дружині, Маше Міндель, моєму улюбленому синові, Суші Фейфелю, та моїй дорогоцінній, коханій доньці, зіниці мого ока, гордості мого життя, Ципкеле!

Довгих років життя та щастя вам! Хай благословення впаде з небес на ваші милі голови й убереже вас від усякого лиха!

По-перше, хочу сказати вам, що в мене все добре і я здоровий. Хай би я почув те саме й від вас.

По-друге, скажу вам, що сонце врешті починає сяяти наді мною в Америці. Я став поважною персоною — торговцем. У мене своя ятка в найбільш густонаселеній частині Америки, де людей — як мух, і кожен день схожий на базарний день на ярмарку. Мій товар — банани та яблука. День починається з мого повного фруктів візка, а закінчується лише тоді, коли я нарахую принаймні два долари прибутку — це чотири рублі. Ви тільки уявіть: я, Гедалія Міндель, заробляю чотири рублі на день, двадцять чотири рублі на тиждень!».

«Гедалія Міндель, водовоз, двадцять чотири рублі на тиждень…» — ці слова, як вогонь, перестрибували у натовпі від одного до іншого.

Ми витріщилися на його дружину, Маше Міндель, висушену, як скелет, жінку.

«Маше Міндель, з чоловіком в Америці! Маше Міндель, дружина людини, що заробляє двадцять чотири рублі на тиждень!».

Ми дивилися на неї тепер із шанобливістю. Вона була вже істотою з іншого світу. Її мертві, згаслі очі ожили й засяяли. Переймання про хліб насущний зникли з її обтягнутого шкірою обличчя, раптовий приплив щастя наповнив її риси, розрум’янені немов від вина.

Двоє зморених дітей чіплялися за її спідницю, збуджено витріщаючи очі й лише здогадуючись про свою щасливу долю по заздрісних поглядах інших.

«По-третє, — йшлося далі в листі, — маю сказати вам, що білий хліб і м’ясо я їм щодня, точнісінько як їдять мільйонери.

По-четверте, щоб ви знали — я більше не Гедалія Міндель, а “містер Міндель”, як в Америці мене називають.

По-п’яте, Маше Міндель і мої дорогі діти, в Америці немає мазанок, де корови, кури та люди живуть усі разом. У мене є окрема кімната із зачиненими дверима, і якщо хтось прийде до мене, я можу сказати “Заходьте!” або “Почекайте!” — як король у палаці.

Ну й останнє, моя люба родино та люди села Суковоли: в Америці немає царя».