Американська єврейська проза. Століття оповідань

Всі скупчилися й проштовхувалися на палубу в намаганні кинути перший погляд на «золоту країну», саджали дітей на плечі, аби ті могли побачити більше за них. Чоловіки падали на коліна й молилися. Жінки міцно обіймали своїх немовлят і плакали. Діти танцювали. Незнайомі люди обнімалися та цілувалися, як старі друзі. У літніх чоловіків і жінок очі сяяли, як у молодих закоханих.

Стародавні образи забриніли всередині мене, як пісні пригнобленого народу про свободу.

Америка!.. Америка!..

Частина 2

Поміж будівлями, що височіли, як гори, ми пробиралися зі своїми клумаками, поширюючи навколо себе запах трюму. Вздовж Бродвею, під мостом, а потім метушливими вулицями гетто ми йшли за Гедалією Мінделем.

Я роздивлялася вузькі вулиці, щільно заповнені будинками та крамницями: лахміття, брудна постіль, що звисала з вікон, урни та сміттєві контейнери, що захаращували тротуари. Якийсь смуток стиснув мені серце — перший сумнів в Америці. «Де американські зелені галявини та широкі простори? — кричало моє серце. — Де золота країна моїх мрій?».

Моя душа наповнилася тугою за духмяною тишею лісу, що починався за нашою мазанкою, за м’яким, піддатливим ґрунтом наших сільських вулиць. Тут навколо мене були лише твердість цегли та каменю й сморід багатолюдної злиденності.

«Ось ваш дім з окремими кімнатами, як у палаці». Гедалія Міндель широко розчинив двері неохайної, задушливої квартири.

«Ой вей! — вигукнула моя мати збентежено. — Де ж в Америці сонячне світло?».

Вона підійшла до вікна й подивилася на голу стіну сусіднього будинку. «Готтуню! Темно, як у могилі…».

«Не так вже й темно, просто трохи затінку, — Гедалія Міндель запалив газ. — Ви тільки подивіться, — показав він із гордістю на тьмяне газове світло. — В Америці немає ані свічок, ані керосинових ламп, ви повертаєте гвинтик, підносите сірника, і ось вам світло, як від сонця».

І знову мене огорнула якась тінь, знову цей сумнів в Америці! Тут, в Америці, кімнати без сонячного світла. Кімнати, в яких сплять, у яких їдять, у яких готують їжу — але всі без сонячного світла. Чи задовольнить мене замість нього просто місце, де можна спати та їсти, та двері, які можна зачинити перед іншими? Або ж мені завжди буде потрібне для щастя сонячне світло?

І де в Америці місце, де я буду грати? Я подивилася з вікна на провулок внизу й побачила блідолицих дітей, що борсалися в стічній канаві. «Де Америка?» — волало моє серце.

Очі в мене злипалися. Я наосліп намацала ґудзики на одежі й, розстібуючи їх, провалилася в сон — мертвецький сон надзвичайної перевтоми.

«Серденько моє! — пролунав наді мною материн голос. — Батько вже година, як пішов. Ти ж знаєш, вони вирахують із тебе по п’ятицентовику за кожну хвилину запізнення. Мерщій, мерщій!».

Я схопила свій хліб із оселедцем і скотилася сходами вниз і на вулицю. Я їла на бігу, наосліп протискаючись крізь натовп робітників, що поспішали на роботу. Від страху та поспіху їжа щоразу застрягала у мене в горлі.

Наближаючись до своєї потогонної майстерні-тюрми, я відчула, як мені стискає горло; всі мої нерви скрутилися в один твердий сталевий гвинт, аби витерпіти цю щоденну каторгу.

На якусь мить я завагалася, опинившись перед заґратованими вікнами старої, напіврозваленої будівлі, — бруд і занепад волали з кожної її розкришеної цеглини.

В утробі цієї майстерні навколо мене шаленіли гуркіт і стукіт, стукіт і гуркіт — безжальна, безупинна робота швацьких машин. Напівнавіжена, напівмертва, я намагалася думати, відчувати, згадувати: що я? хто я? чому я тут? Намагалася марно, ошелешена й загублена в цьому вирі шуму.

«Америка… Америка… Де та Америка?» — волало моє серце.

Фабричний гудок… Машини уповільнюють хід… Гомін полегшення вітає порятунок — обідню перерву.

Я ніби прокинулася після кошмару — втомлене та болісне пробудження. У темному хаосі мого мозку почав жевріти розум. У стиснутому серці почали пульсувати почуття. Рана мого змарнованого життя почала тремтіти й щеміти. Моє дитинство душила важка праця… Чи моя юність теж помре — непрожитою?

Запах оселедця та часнику… Жадібне поглинання їжі… Сміх і голосні, вульгарні жарти. Чи це лише мені так гидко? Я дивилася на людей навколо. Були вони справді щасливі чи просто нечутливі до свого рабства? Як вони можуть сміятися й жартувати? Чому в них не прокидається обурення цією важкою і монотонною працею, цими руйнівними, вбивчими рухами тіла, коли живуть лише руки, а серце та мозок мають померти?

Хтось торкнувся мого плеча. Я підвела очі. Це була Єтта Соломон, яка працює на сусідній машині.

«Ось твій чай».

Я дивилася на неї, майже не чуючи.

«Ти не збираєшся нічого їсти?».

«Ой вей! Єтто! Я не можу цього винести! — вирвався з мене крик. — Я приїхала до Америки не для того, щоб перетворитися на машину. Я приїхала сюди, щоб стати людиною. Хіба Америці потрібні лише мої руки, лише сила мого тіла, а не моє серце, не мої почуття, не мої думки?».

«Наші голови не досить розумні, — сказала практична Єтта. — Ми не ходили до школи, як уродженці Америки».