Американська єврейська проза. Століття оповідань

Тут мій батько зробив паузу. Настала мертва тиша, а потім: «Немає царя… в Америці немає царя!». Навіть маленькі діти повторювали, як приспів: «В Америці немає царя!».

«В Америці всіх питають, хто має стати президентом, і я, Гедалія Міндель, коли отримаю свої документи на громадянство, так само зможу вирішувати, хто буде наступним президентом в Америці, як і містер Рокфеллер, найбільший з усіх мільйонерів.

Я вам посилаю п’ятдесят рублів на квиток пароплавом до Америки. І хай всі євреї, що потерпають у голуті[12] від указів і погромів, все ж таки доживуть до того, щоб підняти свої голови, як це зробив я, Гедалія Міндель, в Америці».

П’ятдесят рублів! Квиток на пароплав до Америки! І оце стільки щастя впаде на чиюсь голову! Мене гризли шалені заздрощі. Мої примружені очі метали, немов стріли, похмурі погляди у бік Маше Міндель.

Чому на нашу долю не випав шанс вибратися геть із цієї темної країни? Хіба не криється в кожному серці таке саме прагнення Америки? Така сама мрія жити, сміятися й дихати як вільна людина? Америка — вона для всіх. Чому лише Маше Міндель і її діти здобули можливість потрапити до нового світу?

Перешіптуючись і жестикулюючи, юрба розійшлася. Кожен знав, про що думає інший: як дістатися Америки? Що можна закласти? Де можна позичити гроші, щоб купити квиток на пароплав?

Мовчки ми пішли за батьком назад до хати, звідки нас за мить до того змусив вибігти козак.

Ми, діти, переводили погляд з матері на батька та з батька на матір.

«Готтуню! Цар сам виштовхує нас в Америку цим останнім указом!» — материне обличчя осяяло нашу халупу, як лампа.

«Мішигіне їдіне[13]! — зупинив її батько. — Вічно в хмари заносишся! Ми — в Америку? На які гроші? Чи можуть мертві встати й танцювати?».

«Танцювати? — самовар і мідні каструлі задзвеніли від материного сміху. — Я протанцювала б до Америки по хвилях океану!».

Діти, вражені й захоплені радістю моєї матері, теж стали пирскати й сміятися, а батько ходив взад і вперед з обличчям, затьмареним тривогою за завтрашній день.

«Порожні руки… порожні кишені… А вона мріє про ту Америку!».

«Хіба той, хто сподівається на Америку, — бідний?» — гордовито сказала мати.

«Продайте мою червону стьобану спідничку, що її бабуся залишила мені для посагу», — схвильовано вмовляла я.

«Продайте перини, продайте самовар», — хором підхопили діти.

«Звісно, ми все продамо — і козу, і всі зимові речі, — додала мати. — В Америці, мабуть, завжди літо».

Я обхопила брата, а він схопив за кучері Бессі, й ми закружляли в танці, шалені від радості.

«Жебраки! — сміялася мати. — Чому ви радієте? Як ви поїдете до Америки без сорочок, без взуття?».

Але ми вже вибігли на вулицю з криком і співами: «Ми продамо все, що маємо, — ми їдемо до Америки! Будемо їсти білий хліб і м’ясо щодня — в Америці! В Америці!».

Того ж вечора ми привели до себе Береля Залмана, лихваря, й показали йому всі свої скарби, складені посеред хати.

«Подивись на всі ці чудові перини, Берелю Залмане, — переконувала його мати. — А ця розкішна шуба — з самого Нижнього[14]. Мій дідусь купив її на ярмарку».

Я тримала перед собою свою червону стьобану спідничку — найбільшу жертву в моєму десятилітньому житті.

Навіть батько ніяково посунув уперед самовар: «Його вистачить, аби напоїти чаєм усе село».

«Всього сто рублів за все, — благала мати. — Тільки щоб дістатися Америки. Всього якихось сто рубликів».

«Сто рублів? Тьфу! — пирснув лихвар. — Сорок — і то забагато. Воно й тридцяти не коштує».

Але вмовляннями та лестощами матері таки вдалося вибити з нього сто рублів.

Трюм… брудні клумаки… бридкі запахи… люди з морською хворобою… Але я не бачила й не чула довкола себе нічого з цих бруду і гидот. Я купалася у сонячному світлі, а в голові виникали все нові й нові картини нового світу.

Із вуст в уста передавалася золота легенда про золоту країну:

«В Америці можна говорити те, що думаєш, висловлювати свої думки просто на вулиці й не боятися козаків».

«Америка — дім для всіх. Там це твоя країна. Не те що в Росії, де почуваєшся чужинцем в селі, де народився й виріс, де поховані батьки та діди».

«В Америці всі рівні. Християни та євреї там як брати».

«Кінець турботам про хліб. Кінець страху перед владою. В Америці кожен може робити зі своїм життям, що йому заманеться».

«В Америці немає вищого чи нижчого. Навіть президент може потиснути руку Гедалії Мінделю».

«Вдосталь усього для всіх. Навчання безкоштовне та протікає вільно, як молоко та мед».

«Навчання протікає вільно».

Ці слова малювали в моїй уяві картини. Я бачила перед собою безкоштовні школи, коледжі, бібліотеки, де я зможу вчитися, вчитися і вчитися безнастанно.

У нашому селі була школа, але лише для дітей християн. В американських школах я буду з високо піднятою головою, буду сміятися й танцювати — дитина серед інших дітей. Я ширятиму, як птах у повітрі, з неба й до неба, від зірки до зірки.

«Земля! Земля!» — лунали радісні вигуки.

«Америка! Ми в Америці!» — закричала мати, ледь не задушивши нас у захопленні.