Американська єврейська проза. Століття оповідань

«Я приїхала до Америки саме для того, щоб ходити в школу… вчитися… думати… зробити щось гарне зі свого життя…».

«Тсс! Тсс! Тсс! Хазяїн! Хазяїн…» — промайнув застережний шепіт. В майстерні миттєво запанувала тиша — ввійшов хазяїн. Він підняв руку. Всі затамували подих.

Це жорстке червоне обличчя зі свинячими оченятами тримало нас під якимось огидним гіпнозом. Я знову бачила козака та чула його громовий голос, що читає указ.

Приготувавшись до лиха, дівчата зблідли й скоса кидали одна на одну перелякані погляди.

«Робітниці, — звернувся він до нас, перебираючи золотий ланцюжок від годинника, що висів на його товстому череві, — на інших підприємствах справи кепські, і є сила-силенна дівчат, які благатимуть мене взяти їх на роботу за половину тих грошей, що отримуєте ви. Але ж я не шкуродер. Я завжди даю своїм робітникам можливість заробити собі на хліб. Відтепер я плататиму вам п’ятдесят центів за дюжину сорочок замість сімдесяти п’яти, але тепер ви працюватиме і вночі, тож нічого не втратите». І він пішов геть.

Майстерню наповнила мертва тиша. Кожна з нас відчувала, як серця інших обливаються кров’ю від власної безпорадності.

Раптом тишу перервав якийсь звук. Це ридала Бала Ріфкін, удова з трьома дітьми.

«Ой вей! — голосила вона, дряпаючи свою кощаву шию. — Кровопивця, злодій! Як я годуватиму їх — моїх діточок… моїх діточок… моїх голодних ягняток?».

«Чому ми дозволяємо йому нас душити?».

«На двадцять п’ять центів менше за дюжину — як ми житимемо?».

«Він останню шкуру з нас здирає!».

«Чому ніхто з ним не поговорить?».

«Треба сказати йому, що він не може нас гнобити ще гірше, ніж було в Росії!».

«А що ми можемо? Наше життя в його руках».

Щось виштовхнуло мене вперед. Ця жорстока ненажерливість розлютила мене, наш розпач і безпорадність надали мені сил.

«Я піду до хазяїна! — вигукнула я. Від несамовитого збудження всі мої нерви тремтіли. — Я скажу йому, що Балі Ріфкін треба годувати троє ротів!».

Бліді, голодні обличчя оточили мене, худі вузлуваті руки простягнулися до мене, виснажені тіла скупчилися навколо.

«Благослови тебе Бог!» — вигукнула Бала Ріфкін, витираючи очі куточком своєї хустки.

«Розкажи йому про мого старого батька та мене, його єдину годувальницю», — сказала Бессі Сопольська, дівчина з похмурим обличчям і сухим кашлем.

«А в мене ні батька, ні матері, а на шиї висять четверо молодших», — на гарному юному личку Дженні Фейстбули вже помітні глибокі сліди дорослих турбот.

В голові, як вогонь, спалахнули картини: Америка, про яку мріють знедолені всіх країн, і Америка, як вона є. Я відчувала за собою натиск маси людей — тисяч і тисяч іммігрантів, придушених несправедливістю, й вони підносили мене, як на крилах. Я зайшла до кабінету хазяїна без щонайменшого страху. Я була не я — образи, завдані моєму народу, пропалили мене наскрізь, і я відчувала своє тіло як живий вогонь бунту.

Я стала перед хазяїном. «Ми цього не стерпимо! — вигукнула я. — Ми й зараз ледь виживаємо. П’ятдесят центів за дюжину — це вже голод. І ви, єврей, можете виривати хліб з рота іншого єврея?».

«Ти, жовторота! Хто ти така, щоб учити мене, як вести бізнес?».

«Хіба ви самі не були колись таким механічним рабом? Коли ваше життя було в руках хазяїна?».

«Ти… ледащо… хочеш грошей задарма? Щойно вони заговорять англійською, одразу нахабніють… Хай тобі грець, баламутко! Мені тут не потрібні розумники! Яке нахабство! Геть! Забирайся з моєї майстерні!».

Крила моєї сміливості було зламано, в заціпенінні і відчаї я попленталася назад, до них — до цих облич, що жадібно чекали, до цих розбитих сердець, що боліли разом із моїм.

Коли я відчинила двері, вони зрозуміли мою поразку з виразу мого обличчя.

«Дівчата! — простягла я до них руки. — Він мене вигнав».

Мій голос поглинула тиша. Ніхто не поворушився. Лише голови ще нижче схилилися над машинами.

«Гей, ти! Забирайся звідси! — загримав на мене хазяїн. — Бессі Сопольська й ти, Бала Ріфкін, винесіть її машину до вестибюлю… Мені тут не потрібні язикаті американки».

Бессі Сопольська та Бала Ріфкін, із трагічно почорнілими очима, витягли мою машину.

Ніхто не простягнув мені руки, ніхто не подивився мені в очі. Навпаки, всі немовби відсахувалися від мене, коли я йшла повз них до виходу.

На вулиці я раптом заплакала. Та нова надія, яка так наповнювала мене, витекла з моїх жил, як кров. Ще мить тому завдяки нашій згуртованості я повірила в нашу силу, а тепер я бачила, що кожен сам по собі — придушений, зламаний. Виявилося, що вони лише догідливі хробаки, що плазують заради шматка хліба.

Я плакала не так через те, що дівчата кинули мене, як через те, що вперше побачила, якими нікчемними, ницими були ті істоти, з якими мені довелося разом працювати. Як страх втратити цей шматок хліба позбавив їх останньої краплі людяності! Мені здалося, що я працювала не серед людей, а в джунглях із дикунами, які з'їдають одне одного живцем заради виживання.