Американська єврейська проза. Століття оповідань

Я палко бажала мати подругу — справжню американську подругу, не таку, як місіс Олні, а таку, що зрозуміє це неясне, сліпе прагнення до волі, що поглинало мене. Але як і де знайти таку подругу?

Підійшовши до будинку, в якому ми жили, я з жахом зупинилася. На тротуарі були навалені купою пошарпані побутові речі, які здалися мені знайомими: стільці, посуд, каструлі. Посеред клумаків із постільними приналежностями та поламаних меблів стояла моя мати. Не звертаючи уваги на юрбу роззяв, вона запалила шабатні свічки й молилася над ними. Я миттєво все зрозуміла. Через те, що я нічого не заробляла, поки лежала в лікарні, нас вигнали за несплату оренди. Починався шабат[15]. Мій батько був на молитві в синагозі, а мати, не боячись скандалу, демонстративно продовжувала шабатну церемонію.

Вся історія нашого народу віддзеркалювалася в світлі цих шабатних свічок. Бездомна, покинута Богом і людьми, віра моєї матері все ж таки палала посеред запустіння цих вулиць — як виклик усій Америці.

«Маме!» — закричала я, проштовхуючись крізь натовп. Бессі та Дейві кинулися до мене. За мить ми всі четверо стояли, міцно тримаючись одне за одного, посеред руїн нашого дому.

Одна із сусідок запросила нас до себе на вечерю. Не встигли ми сісти за стіл, як хтось постукав у двері й до помешкання увійшла молода жінка квадратної статури, яка хотіла бачити мою матір.

«Я з Товариства соціального покращення, — сказала вона. — Я чула, що вас виселили. В чому справа?».

«Ой вей! Лишенько моє!». Я все ще бачу перед собою душевний біль на обличчі матері, коли вона відверталася від цієї доброчинної пані. Батько опустив очі й дивився в підлогу. Я відчула, як він зіщулився, немов засуджений. В мене їжа застрягла в горлі.

«Як давно ви в Америці? Де ви народилися?» — механічно запитувала жінка, витягнувши блокнот і олівець.

В кімнаті стояла жахлива тиша. Жінка, яка запросила нас на вечерю, тихенько вийшла до спальні, не в змозі терпіти нашу ганьбу.

«Як давно ви в Америці?» — повторила доброчинна пані.

Гнітюче мовчання.

«Тут хоч хтось вміє розмовляти?». Вона переклала своє запитання їдишем.

«Хай йому грець, Гедалії Мінделю! Брехун! — вибухнула нарешті мати. — Навіщо ми залишили свій дім? Ми були серед своїх. Ми були там людьми. А тут? Тут ми ніхто! Ніхто! Там, вдома, навіть котів і собак не викидають на вулицю. Таке може трапитися лише в Америці — це країна без серця, країна без Бога!».

«Боже милосердний! Чи є тут хтось досить розумний, щоб відповісти на просте запитання? — доброчинна пані незадоволено, нетерпляче повернулася до мене. — Ти можеш сказати мені, скільки ви живете в цій країні? Де ви народилися?».

«Не ваша справа!» — бовкнула я, навіть не усвідомлюючи, що кажу.

«Чому так зухвало? Ми лише намагаємося вам допомогти, а ви обурюєтеся».

«До біса вашу допомогу! Я вже не хвора. Я можу подбати про матір — без вашої доброчинності!».

Наступного дня я повернулася до майстерні — до тих самих довгих годин, тієї самої низької зарплатні, того самого свиноокого, товстопузого хазяїна. Але цього разу було вже інакше. Вперше в житті я підкорилася неуникному. Я визнала свою поразку. Проте щось у мені, сильніше за мене, здіймалося з тріумфом навіть у цій капітуляції.

«Так, я мушу підкоритися цій майстерні, — думала я. — Але вона мене не розчавить. Я змушена продати в рабство лише своє тіло — але не серце й не душу.

Для кожного, хто дивиться на мене ззовні, я лише принижений хробак, личинка в землі, але я знаю, що над цією темною норою, в якій я загрузла, є зелена трава, сонце та небо. Самотня, безпорадна, я маю прокопати собі шлях до світла!».

На фабриці обідня перерва. Переді мною книжка поезій Шеллі, і невдовзі я вже за мільйони миль від пронизливих голосів голодних їдаків.

«Ти вже чула останні новини?» — Єтта в збудженні вириває в мене книжку.

«Які новини?» — я кинула не неї сердитий погляд, бо вона вирвала мене з моїх мрій.

«У нас будуть електричні машини. І майстриня каже, що новий хазяїн платитиме нам за дюжину на десять центів більше!».

«Боже ж мій! Як же це сталося — електрика, краща платня?» — здивовано запитувала я. Бо я вперше почула про поліпшені умови праці.

Однак поступово, крок за кроком, і справді почали поліпшуватися наші санітарні умови. Відкриті вікна, підметена підлога, чисті вмивальні, індивідуальні чашки — настала нова доба фабричної гігієни. Наша майстерня долучилася до загального руху за соціальне покращення, який сколихнув країну.

Все це сталося не за один день. Роки виснажливої боротьби передували переходу робітників із того стану, коли кожен сам за себе, до організованої згуртованості заради загального покращення життя.

Тепер, нарешті, завдяки скороченому робочому дню, в мене залишалося досить сил після роботи, аби відвідувати вечірню школу. Моя мрія знову ожила. Америка знову стала привабливою. В школі я отримаю освіту — це повітря, це життя для мого понівеченого духу. Я вчитимуся, щоб уміти формулювати думки, які безладно виникають у мене. Я знайду вчителя, який навчить мене ясно і чітко висловлюватися.