Американська єврейська проза. Століття оповідань

Я безсило впала на подушку. «Ой вей! Розкажи мені!» — благала я.

«Я знаю лише, що вчитися їй подобається більше, ніж крутити сигари. І називається це “Школа для дівчат-іммігранток”».

«Час вийшов. Там ще один відвідувач чекає», — сказала медсестра.

Коли Єтта вийшла, до палати вбігла моя мати з хусткою на голові й кинулася до мого ліжка, стала мене цілувати.

«Ой вей! Ой вей! Я ледь не померла від страху. Як усе це сталося?».

«Не хвилюйся так. Я вже майже оговталася й скоро повернуся на роботу».

«Яка ще робота? Тобі треба хоч трохи погладшати. Кажуть, вони відправляють людей з лікарні за місто. Може, й тебе відправлять».

«А як ви житимете без моєї зарплатні?».

«Дейві вже продає газети, а Бессі — льодяники в парку після школи. Вчора вона вже принесла додому двадцять вісім центів».

Попри всі зусилля матері виглядати бадьорою, я дивилася на її виснажене обличчя й питала себе, чи їла вона сьогодні.

Коли мене виписали з лікарні, я попрямувала додому. Біля Аллен-стріт мене охопив жах перед нашими темними кімнатами. «Ні… ні, я не можу більше повертатися в цю темряву та сморід», сказала я собі. «Якщо вони поки обходяться без моєї зарплатні, хай думають, що я поїхала за місто, а я спробую знайти цю школу для іммігрантів, про яку розповіла Єтта».

Отож я пішла до школи для іммігрантів. Мене прийняла висока, граціозна жінка — не співробітниця, а благодійниця.

Любов, що линула з мого серця до статуї Свободи, перекинулася й на місіс Олні. Вона здавалася мені живим втіленням духу Америки. Все, що я колись намріяла собі про Америку, сяяло в її добрих карих очах. Я відчула одразу, як її побачила: вона врятує мене від тих капостей, що розчавлюють мене. Ця спокійна жінка, здавалося, випромінювала співчуття й розуміння.

Я жадала відкрити їй свою душу, але була така схвильована, що не знала, з чого почати.

«Я шалено хочу вчитися!» — вимовила я, задихаючись, і захлинулася під натиском всього того, що мала сказати.

Тонкі риси обличчя місіс Олні пожвавила підбадьорлива посмішка.

«Якої професії ти хотіла б навчитися — роботі на швацькій машині?».

«Роботі на швацькій машині? — вигукнула я, здригнувшись. — Ой вей! Сама лише думка про “машину” мене вбиває. Навіть коли просто дивлюся на одяг, мені плакати хочеться, як згадаю, яким потом дається кожен шов у цій майстерні».

«Гаразд, тоді, — вона поклала мені руку на плече, — як тобі сподобається куховарство? Є велика потреба в кваліфікованих хатніх робітницях, тож у тебе буде непоганий заробіток і пристойне житло».

«Я — хатня робітниця? — я скинула її руку. — Хіба я приїхала до Америки, щоб стати куховаркою?».

Місіс Олні якусь мить збентежено мовчала. «Добре, люба, — сказала вона потім неквапливо, — чим же ти хотіла б займатися?».

«У мене є ідеї, як зробити Америку кращою, тільки я не знаю, як їх висловити. Є тут місце, де я могла б навчитися?».

Жінка якийсь час ошелешено дивилася на мене, не промовляючи ні слова. Потім продовжила з тією самою лагідною посмішкою: «Це добре, що ти хочеш допомогти Америці, але я гадаю, що найкращий шлях для тебе — навчитися якійсь професії. Для того й існує ця школа — допомагати дівчатам знайти себе, і найкращий спосіб зробити це — навчитися чомусь корисному».

«А хіба думати не корисно? Чи Америці потрібна праця лише мого тіла, моїх рук? Хіба не думки перевертають світ?».

«Ось воно що! Але ми не збираємося перевертати світ». Вираз її обличчя став холоднішим.

«Але ж Америці потрібні зміни, — вигукнула я. — Ми, іммігранти, хочемо бути людьми, а не просто “робочими руками” не рабами свого шлунка! І саме можливість думати й знаходити рішення робить людину людиною».

«Дитино, для думок потрібен вільний час. Це ще прийде. Спочатку ти мусиш навчитися, щоб добре заробляти».

«Хіба я приїхала до Америки, щоб заробляти?».

«А для чого ж?».

«Я приїхала, щоб дати вихід усьому тому доброму в мені, що придушувалося в Росії. Я приїхала, щоб допомогти Америці створювати новий світ… Мені казали, що в Америці я зможу відкрити свою душу й вільно літати в повітрі… співати… танцювати… кохати… Все це є всередині мене, а Америка не дозволяє мені нічого віддати».

«Мабуть, ти зробила помилку, приїхавши до цієї країни. Твоя країна, можливо, оцінила б тебе більше, — вона оглянула мене з голови до ніг. — Боюся, що ти прийшла не в те місце. Ми тут лише навчаємо спеціальностей».

І вона повернулася до своїх паперів, кинувши мені через плече: «Гадаю, тобі слід піти в інше місце, якщо ти хочеш, аби тебе носили на руках».

Частина 3

Засліплена гнівом, я вийшла зі школи для іммігрантів, не розуміючи, куди йду, та мені й байдуже було. Мене охоплювали то обурення, то відчай. Але з цієї внутрішньої бурі поступово виринала одна думка… одна істина, що ставала мені дедалі яснішою. Без сприйняття іммігрант завжди залишатиметься за бортом, буде в Америці чужинцем. Поки Америка може давати волю серцю іммігранта та навчати його руки, він завжди залишатиметься наодинці із собою, роз’їдений самим багатством своїх не використаних талантів.