Американська єврейська проза. Століття оповідань

Шеллі — це англійська література. Тож я пішла до літературного класу. Курс розпочинався зі «Статей де Каверлі[16]». З ненаситною жадібністю я вчитувалася в кожний рядок, відчуваючи, що будь-якої миті можу добутися до якогось одкровення.

Вечір за вечором я читала із невтомною самовідданістю. Але про що? Про манери та звичаї XVIII століття, про людей, які померли двісті років тому…

Одного вечора, після місяця навчання, коли число учениць у класі скоротилося з п’ятдесяти до чотирьох і вчителька стала шпетити тих, хто залишився, за відсутність решти, мій терпець урвався.

«Ви знаєте, чому всі дівчата розбіглися з класу? Тому що вони надто розумні, щоб витрачати час на “Статті де Каверлі”. А ми четверо — дурепи. Ми могли б навчитися більшого на вулицях. Там брудно й погано, але там життя. А що таке “Статті де Каверлі”? Це вкрита пилом нудота, якій місце на смітнику».

«Може, тобі краще висловити свої ідеї про базову класику комітетові з освіти?» — глузливо спитала вчителька, побілівши від злості.

«Класику? Якщо вся класика така мертва, як “Статті де Каверлі”, то я краще читатиму рекламу в газетах. Хіба я можу навчитися, як мені жити, від дідугана, який помер двісті років тому?».

Це була перша з багатьох шкіл, які я спробувала. І скрізь було те саме. Нудний курс навчання і мляві, втомлені вчителі, яким їхні учні були не цікавіші за дерев’яні лавки, що на них вони сиділи, — все це поступово вбивало мою віру в американські школи.

Палка потреба мати друга дедалі більше оволодівала мною. На вулиці, у вагонах трамвая, в підземці я постійно, безнастанно шукала очі, обличчя, спалах посмішки, що могли б стати світлом у моїй темряві.

Подекуди мені здавалося, що я лише спалюю своє серце, витрачаю його на якусь тінь, відлуння, божевільну мрію, але я нічого не могла вдіяти. Єдиною реальністю для мене була лише надія знайти собі друга.

Одного дня моя сестра Бессі прийшла додому в надзвичайному збудженні: в них у старших класах з’явилася нова вчителька. «У міс Летам усе так цікаво! Вона посеред уроку починає розповідати нам про всілякі речі. Вона не схожа на вчительку, вона схожа на звичайну людину».

Наступного вечора, за вечерею, Бессі розповіла більше дивних історій про свою улюблену вчительку. «Вона геть інша! Ми з нею — як друзі. Сьогодні, коли вона задала нам написати твір, Мемі Коен спитала, яку книжку треба для цього проглянути, а вона сказала: “Напишіть просто від серця”».

«Напишіть просто від серця». Ці прості слова крутилися у мене в голові, здійнявши цілий вихор досі потаємних думок і почуттів. Вони були звернені немовби прямо до мене.

За кілька днів Бессі прибігла зі школи розрум’янена, з очима, що бігали від збудження. «Подивись, який новий вірш вчителька дала мені вивчити!». Це був уривок із Кіплінга:

«Й лиш Майстер може похвалить нас,
І Він лиш може дорікнуть;
Труд кожного не ради слави
Чи щоб борги комусь вернуть,
А із-за радості творіння,
Щоб найповніше він розкрив,
Як бачить сам те все, що й Майстер
Натхненно так колись творив[17]

».

Лише кілька коротких рядків, але в їхній музиці ожили ритми мого єства. І так було щодня. Висловлювання міс Летам продовжували крутитися в моїй голові безперервною мелодією, якої годі було позбутися. Здавалося, щось непереборне тягне мене до неї. Вона вабила мене майже так само сильно, як Америка, коли я пливла до неї на пароплаві.

Я розмовляла сама з собою: «Може, піти до неї і розповісти їй усе, що в мене на душі?» — «Мішигіне! Куди? Як ти до неї потрапиш? Що ти їй скажеш, як поясниш?» — «Яка різниця, що я скажу! Я лише хочу подивитися на неї…».

Отак я безперервно сперечалася сама з собою. Чи слід мені послухатися серця й піти до неї, чи все ж таки треба мати трохи здорового глузду?

Зрештою бажання побачити її стало таким сильним, що розмірковувати далі я була вже не в змозі. В середині дня я залишила фабрику, аби розшукати міс Летам.

Дорогою до її школи я молилася: «Боже! Боже! Якби тільки мені знайти одну турботливу людську душу…».

Я знайшла її схиленою над столом. У неї було сиве волосся, але вона не виглядала втомленою, як інші вчительки. Вона перевіряла зошити й була» поглинута цим заняттям. Я пильно дивилася на неї, не наважуючись перервати. Раптом вона відкинула голову й засміялася. Потім подивилася на мене: «Ну, як справи?». Вона підвелася. «Йди сюди і сідай».

Я відчула в ній радість, ніби вона чекала на мене.

«Мені здається, що ви можете мені допомогти», — сказала я, підходячи до неї, як уві сні.

«Сподіваюся, що так». Вона взяла мене за руки й підвела до стільця, який, здавалося, теж чекав на мене.

Мене охопила якась дивна радість.

«Бессі показала мені вірш, який ви наказали їй вивчити…» — я збентежено замовкла.

«Так?». Її лагідні очі спонукали мене говорити далі.