Анатомія неоголошеної війни

Тими днями, як старший офіцер прес-центру Чорноморського флоту, я не раз ставив собі запитання: невже Україна дійсно стала незалежною державою і матиме свій флот? Такі запитання хвилювали тоді багатьох. Управління виховної роботи з особовим складом навіть розповсюдило анкету серед офіцерів штабу ЧФ, в якій пропонувалося відповісти на запитання про готовність скласти присягу на вірність народові України. Тоді за це висловилися близько вісімдесяти відсотків. Ці результати не були несподіваними. Багато хто з офіцерів та мічманів і в штабах, і на кораблях з розумінням ставилися до того, що Україні потрібен флот, і готові були продовжувати службу в українському флоті, бо тут їхні домівка і сім’я, а український уряд ухвалив нові закони про соціальний захист військовослужбовців і пообіцяв поліпшити їхній побут. Крім того, 1 грудня 1991 року 72% особового складу проголосували за незалежність України, 48 відсотків віддали голоси за Леонiда Кравчука на виборах Президента України. Усі також добре знали, що Президент України підписав Указ ще 18 грудня 1991 року про підвищення в 1,9 раза грошового забезпечення військовослужбовців.

Проте були й такі, хто рішуче відмовлявся складати українську присягу і збирався перевестися на російський флот.

Погляди були різними, але як люди військові, усі чекали, що скаже керівництво ЧФ і яка команда надійде. Кожному з нас уся військова система роками втовкмачувала в свідомість необхідність суворої підпорядкованості командуванню, що стоїть вище, єдиноначальності, та й сам уклад життя не дозволяв приймати будь-яке самостійне рішення, не діставши згоди старшого начальника. Твоє волевиявлення було ніщо, існували статут, положення, інструкції, і треба було беззаперечно їх виконувати.

Усі чекали, а командувач Чорноморського флоту адмірал Касатонов мовчав. Лише пізніше стало відомо, що в ті дні Касатонов одержав шифровку з Києва про те, щоб привести флот до присяги. Адмірал вагався. Три дні знизував плечима і при нагоді казав, що кожен офіцер сам вирішить, під яким прапором йому служити. В ті дні командувач не підписав жодної шифротелеграми. За нього це робив віце-адмірал Георгій Гуринов, начальник штабу ЧФ. З Головного штабу ВМФ поповзли чутки, що Касатонова знову переводять на Північний флот і що вже готовий наказ про призначення на його посаду вiце-адмірала Валентина Селiванова, командувача Ленiнградської військово-морської бази. Говорили, що Касатонов постраждав саме за те, що знизував плечима. А Касатонов усе одно зволікав. Іноді здавалося, що він чекав вищого призначення в українських Збройних Силах, бо на той час мав найвище військове звання в Україні. Трьох командувачів округів було звільнено з посад, уцілів лише він.

Нам, співробітникам прес-центру, доводилося досить часто, а іноді й по кілька разів на день зустрічатися з адміралом Касатоновим. Не погоджуючись з його суворістю, командирською чванливістю, що в’їлася до кісток з роками служби на флоті, гонором та пихою, а найчастіше з неповагою до нижчих чинів, що підтверджувалося сотнями прикладів, усе ж треба сказати, журналістів він любив і ставився до них з повагою. Пізніше ця його якість стала однією з вирішальних рис у створенні його iмiджу.

Кожного разу в ті дні, коли начальник прес-центру капітан 1-го рангу Андрій Лазебников, колишній полiтпрацівник, якого Касатонов перевів з Півночі, приходив після ранкової доповіді, ми зазвичай цікавилися: як комфлоту? У відповідь чули:

— Ще рішення не прийняв, але, гадаю, буде все гаразд. Не для того ж він на південь переводився, щоб поїхати звідси. Та й дружина в нього з Києва...

Багато чого тоді було неясно, але в душі Iгор Володимирович, мабуть, усе ж був згоден служити Україні. Хоча сумніви, безперечно, були. Але був, звичайно, й суто життєвий інтерес. Після довгих років служби на задвірках колишнього Союзу, а останні роки він служив першим заступником командувача Північного флоту, Севастополь здавався столицею, теплою, сонячною. Чого ще треба для нормальної служби, життя сім’ї? Та й офіцери були загалом не проти того, щоб служити Україні. Тоді ще панувала iлюзiя, що хоч Союзу й немає, але практично нічого ж не змінилося.