Анатомія неоголошеної війни

Але того ж дня ввечері представники російських полiтичних партій, насамперед більшовики, вирішили розколоти Чорноморський флот. Керуючись амбіціями та ворожим ставленням до Центральної Ради, вони повідомили морякам кораблів, де більшовицька пропаганда найпомітніше позначилася на настроях матросів, що Центральної Ради, якій передали флот, не існує. Дійсно, 29 квітня в Києві відбувся не без допомоги німецьких окупаційних військ державний переворот, внаслідок якого було скасовано владу Центральної Ради. До влади прийшов гетьман України генерал-лейтенант російської армії Павло Скоропадський — нащадок гетьмана Iвана Скоропадського.

Новий правитель України був популярним, адже він обирався з’їздом хліборобів і робив усе, щоб зібрати сили, спроможні захистити від ворожих посягань на Українську державу.

29 квітня, ввечері, в Севастополі знову провели збори, де було ухвалено нове рішення — Українському урядові не підпорядковуватися.

Але вернімося знову до січня 1992 року. Після рішення Військової ради про те, що українська присяга не буде прийматися, адмiрала Iгоря Касатонова викликали до Москви, де його остаточно “просвітили” і “скерували на шлях iстинний”, розвіяли його сумніви щодо того, кому служити. Тоді ми ще не знали, ким виявиться Касатонов для України, яким ненависником усього українського стане, яким лютим душителем усіляких спроб будь-кого з офіцерів чи мічманів присягнути Україні. А з тими, хто все-таки складе присягу на вірність народові України, розправиться всіма можливими і неможливими способами. А головне, обстоюючи єдність флоту, заб’є зухвало та брутально клин між тими, хто склав присягу, й тими, хто ще не зробив свого вибору і чекав політичних рішень.

У ті дні багато писали про командувача ЧФ, писали по-різному, але вже тоді було зрозуміло — це розумний, хитрий, що мужніє на очах, полiтик. Безперечний талант організатора, сильна воля дали йому змогу розгорнути в ті дні таку антиукраїнську кампанію, що її наслідки вражали навіть його самого. Недооцінювати таку людину не можна було, однак у Мiнiстерстві оборони, а потім і в керівництві України це зрозуміли з великим запізненням. Вочевидь, лише після того, як про нього сказала своє слово преса.

Те, що зробила преса, сам адмірал Касатонов зрозумів не відразу. Мало кому до того часу відомий командувач Чорноморського флоту за рейтингом популярностi в ті дні потрапив до першої десятки. Адмірал спочатку обстоював флот, який мав би служити Співдружності. А московська преса остаточно розставила акценти. Коли над її матеріалами з’явився заголовок “З нами Бог і Андріївський прапор”, вона зробила його російським адміралом.

Інший заголовок навряд чи міг тоді й з’явитися, адже 5 січня 1992 року, незважаючи на Різдво, що наближалося, адмірал Касатонов направив літак за журналістами не до Києва, а до Москви. Коли ж із одного з військових аеродромів під Москвою вилетів літак з журналістами, зокрема й іноземними, командування ВМФ повернуло його назад і, укомплектувавши групу з військових кореспондентів різних газет, відправило до Севастополя. За кілька днів, коли вийшли газети з публікаціями, Касатонов прокинувся російським адміралом.

У ті січневі дні, думаю, кожен з нас, хто служив на флоті, чекав офіційних заяв із Києва і Москви. Президент України Леонiд Кравчук, як і раніше, мовчав. Чому? Чому? Це запитання я все частіше й частіше ставив собі тоді, спостерігаючи, як Україна втрачає флот. Голова Верховної Ради Росії Руслан Хасбулатов у ті дні заявив: “Усі флоти... , звичайно, повністю належать Росії” (“Известия”, 11 січня 1992 р.). Після таких заяв знову виникало запитання: чому “звичайно”? Хіба Росія — єдина спадкоємиця всього того, що в СРСР було спільним?

Борис Єльцин, відверто підіграючи певним настроям, у свою чергу також заявив досить конкретно: “Чорноморський флот був, є і буде російським” (“Известия”, 11 січня 1992 р.), закликавши тим самим не присягати Україні.