Анатомія неоголошеної війни

Проте час збігав, а Київ не діяв. Одна з причин полягала в тому, що в Міністерстві оборони панувало безладдя і було вочевидь не до флоту, а отже, і не до Касатонова. Очевидці перших днів становлення наших Збройних Сил розповідали, що в коридорах Міністерства оборони чотири дні підряд ходив командувач Чорноморського флоту адмірал Iгор Касатонов. Поза всяким сумнiвом, він готовий був передати Україні все своє господарство, але його ніхто не захотів навіть прийняти. Так нещодавно відроджена держава дістала “головний біль” на десятиріччя (“Українська газета”, 23 травня 1996 р.). Важко сказати, на що розраховувало керівництво. Заспокоювало, напевно, те, що Касатонов, відрекомендовуючись Леонiдові Кравчуку — Президентові України, не заявив про своє небажання служити українському народові. З Києва він повернувся, як і раніше, командувачем Чорноморського флоту. А не враховано було, мабуть, головного — військовим не можна надавати можливість самим вирішувати такі важливі політичні проблеми, як приймання присяги. До присяги повинен хтось приводити. Але цього “когось” в Україні не виявилося. І тоді сказала своє слово Москва.

4 січня 1992 року о десятій годині ранку мені довелося бути в кабінеті адмірала Касатонова. Тоді командувач частенько збирав нас, співробітників прес-центру, в себе. Розмову перервав настирний телефонний дзвінок. Дзвонили по ЗАЗу. Комфлоту підняв трубку, ми зрозуміли, що дзвінок був з приймальні Головкому ВМФ адмірала флоту Володимира Чернавiна. Iгор Касатонов одразу ж, якось трохи розгублено, ніби давно чекав цього дзвінка, перейшов до своєї кімнати по сусідству з кабінетом і там узяв трубку. Ми не чули розмови, проте через стіну перiодично долунав трохи підвищеного тону голос Касатонова. Він неначе намагався щось пояснити. Але відразу ж його мова уривалася і надовго замовкала. Так тривало хвилин десять. Адмірал вийшов трохи почервонілий. Він не міг стримати хвилювання, заговорив уривчасто:

— Ну, зі мною ще отак... Як із хлопчиськом...

Ми, розуміючи ситуацію, в якій опинилися, попросили дозволу вийти. Через кілька годин стало відомо, що відбулося засідання Військової Ради, на якому вирішено не приймати присяги на вірність народові України, доки керівники України і Росії не домовляться остаточно, кому ж має належати Чорноморський флот.

На жаль, історія знову повторилася.

Весною 1918 року розвалилася Російська iмперiя. Чорноморський флот мав близько 400 бойових кораблів усіх класів та допоміжних суден. Проте основні події розгорталися навколо найсучасніших на той час 35 кораблів. У квітні 1918 року, побоюючись, що уряд української Центральної Ради, який був союзником кайзерівської Німеччини, візьме під свою юрисдикцію кораблі, російська Рада Народних Комiсарів наказала флотові 23 квітня залишити Головну базу в Севастополі й перебазуватися до Новоросійська.

Сім днів на флоті в усіх частинах і на кораблях точилися дебати: залишитись у Севастополі і стати на бік Центральної Ради, піднявши жовто-голубі прапори, чи йти до Новоросійська. 29 квітня 1918 року в Севастополі на нараді представників Чорноморського флоту було ухвалено рішення: розпорядження російського уряду не виконувати, флот передати українській Центральній Раді. Тоді командувач Чорноморського флоту віце-адмірал М. Саблiн, на відміну від адмірала І. Касатонова, віддав наказ підняти на кораблях прапори Центральної Ради. В радіограмі, надісланій до Києва, він повідомив, що флот і Севастопольська фортеця підняли українські прапори.