Сергій Костинський
так описує мітинг під стінами парламенту та час після нього: «Як учасник тих подій, оцінюю минулорічні події як збіг трьох факторів: військова агресія Росії за підтримки найманців із Кубані та Сербії, місцевих маргіналів — проросійськи налаштованого козацького руху; тимчасове безсилля Центру, де саме завершувалася Революція Гідності, і вплив центральної влади на місцеві еліти був замалий, навіть у рамках «владної вертикалі»; а також корупції місцевих еліт, яка була ладна домовлятися з окупантом заради гарантованого політичного майбутнього, оскільки багатьом, у тому числі Сергію Аксьонову й Володимиру Константинову загрожувала «політична смерть», переділу влади на свою користь і, врешті-решт, безкарного «дерибану» регіону.З останнього, що запам'яталось більше всього. Тільки-но сепаратисти піднімали російські прапори, патріоти жорстко йшли «на контакт». Розуміючи, що от-от почнеться бійка, провокатори ховали прапори. Щойно наші опоненти починали скандувати «Росія!», ми заглушали їх, скандуючи «Україна!», і це було фантастично. Тоді ми стояли впритул одне до одного й розуміли, що готові до будь-якого розвитку подій. Нашою проблемою стало те, що ми гадали, що держава стоїть із нами пліч-о-пліч. Але це виявилось не так. Є багато запитань до влади того часу, що представляла одну політичну силу та контролювала регіон по всій вертикалі, як на державному, так і на партійному рівнях. Те, наскільки бездіяльною вона була тоді, коли потрібно було діяти, як у часи «кризи через острів Тузла», наскільки легко вона пішла на змову з окупантом, дає підставу говорити про те, що на найвищому рівні, на рівні «президента-втікача» була згода на анексію, рішення про яку, скоріш за все, було спущене вниз по вертикалі. Символом цієї безпорадності й невмотивованості стали кримські міліціонери. Ця невелика групка людей у формі, яка, здавалось, випадково потрапила на мітинг 26 лютого, продемонструвала своє безсилля та ворожість до кримського громадянського суспільства, яке давало відсіч ворогу: в якості мітингарів, в якості перших волонтерів, які годували та підтримували безпорадних українських військових під час активної фази окупації. На жаль, сьогодні багато хто звинувачує кримчан в окупації Криму та колабораціонізмі. Але про це легко говорити, коли ти не був учасником тих подій, легко говорити, коли живеш у вільному суспільстві, в умовах свободи слова й преси. На жаль, сьогодні кримчани — заручники окупантів. Щоби передати умови, в яких опинилось кримське суспільство, наведу один приклад. Для того щоби «перепрошити» українських активістів, які потрапили в СІЗО, їх не вмовляють і не переконують. У камерах їх змушують 24 години на добу дивитись російське телебачення. Не всі можуть витримати подібні експерименти».