Ангели по десять шилінгів

— Нас це теж цікавить, розповідай, та тільки по-швидше, — зауважив Чед, а потім ляснув себе долонею по лобі. — Каналізаційна труба! Саме про неї розповідала тобі місіс Лоуел! Ну, тепер мені все ясно.

– І тепер тобі, сподіваюся, ясно, що людина, яка вчинила замах на моє життя, не була привидом, — кольнула Джун.

— Давайте спочатку подивимося, що там унизу і як функціонує оця штукенція, — сказав Джордж Абернаті.

«Штукенція» функціонувала напрочуд просто. В невеличкій щілині перед каміном між двома великими кам'яними плитами був тонкий сталевий важіль. Коли на нього натискуєш — ляда повертається, і відкривається доступ до підвалу, з якого можна проникнути в стару каналізаційну трубу. Вже понад двадцять років вона не діє — відтоді, як у північній частині міста провели нову.

— Може, перш ніж ви полізете в цю гидку трубу, мені розповісти про її призначення? — Джун згоряла від нетерпіння.

— Розкажете, як ми повернемося, — Джордж першим почав спускатися сходами. — За кілька хвилин ми знову будемо тут.

Жінки лишилися самі.

— Це ви вбили місіс Шеклі? — Джун обернулася до місіс Порджес. — Чи тільки допомагали?

— Знаєте, Джун, якщо говорити відверто, — стара пані сіла в крісло, — то я скажу, що у вас забагата фантазія! Фантазувати гарно, але потроху, стограмовими порціями, бо можна легко збитися на манівці!.. Ні, я нікого не вбивала. Я можу стати перед своїми суддями в сніжно-білому платті, в якому ще ходила конфірмуватися, з восковою свічкою в руці — і до моїх вух буде долинати небесний спів ангелів; я впевнена, що вищий суд мене виправдає.

Сповідь місіс Порджес перервала поява Чеда і Мак-Гівена. Вони трохи замазюкалися, але були цілими й неушкодженими. Джордж Абернаті одразу ж пішов на дільницю, щоб про все доповісти в Глазго.

— Наш старий морський вовк і викрадач шлангів справді зробив колосальне відкриття! — почав Чед. — Так що тепер йому краще за все піти з місіс Порджес на кухню і випити там пляшку віскі. Місіс Порджес і Мак-Гівен вийшли.

— Я дуже радий, що ти повернулася жива-здорова. — Чед пригорнув Джун. — Усе свідчить про те, що в склепі повинен був з'явитися ще один труп, твій.

— Утямив нарешті! Але мені ще дещо відомо. — Джун не могла приховати почуттів, що охопили її. — Почекаймо Джорджа і все одразу обміркуємо…

Джордж повернувся досить швидко, навіть швидше, ніж їм хотілося.

— Мідл зі своїми людьми буде тут за годину. Не пізніше! — з порога повідомив він. — До його приїзду ми повинні все з'ясувати.

— Ти що, хочеш одержати підвищення? — сказав Чед.

— Не мели дурниць. Я просто не хочу втратити місце через твої божевільні прожекти. Мені подобається Крайстчерч, хоч тепер я й не назву його райським куточком. Але я ще трохи поживу тут. — Він замовк, а потім витяг з кишені купу листів і кинув на стіл. — Відповіді на твою спробу шантажувати! Вісім штук, решту, мабуть, ще покладуть в умовлене місце, і у всіх — хрусткі папірці!

— Про який шантаж ви кажете? І що за хрусткі папірці? — поцікавилася Джун.

— Ваш майбутній чоловік взявся за ремесло місіс Шеклі.

Загалом у конвертах було рівно двісті сорок англійських фунтів — сума, на яку приємно подивитися.

Джун почала дещо розуміти. Але вся ця історія не здалася їй такою трагічною, як Джорджеві.

— Так ви вже про це знаєте? — спитала вона.

— Про що? — поцікавився Чед.

— Чому спершу Шеклі, а потім місіс Порджес вдавалося шантажувати всіх цих добрих, високоморальних, глибоконабожних, шановних громадян Крайстчерча, які дотримуються суворих принципів і проповідують любов до ближнього? І яку роль відіграли в цьому порцелянові ангели? І чому хтось весь час нишпорив по Касл-Хоуму? І для чого призначався цей таємний хід через каналізаційну трубу? Коротше кажучи, таємниці Касл-Хоума для вас більше не існує?

— А тобі не здається, щo ти поставила надто багато запитань?

— Дещо ми знаємо, а дечого — ні, — Джорджу Абернаті було приємно помучити Джун.

— Ех ви, мудреці! — Вона приховала своє невдоволення і зняла з пальця каблучку.

— Ставлю оце сапфірове кільце проти об'їденого оселедця, що одного ви напевне не знаєте: що сталося зі мною, коли я поїхала до Лондона.

— Не зволікай — кажи!

— Хтось у мене стріляв з кущів, неподалік од повороту на головну вулицю. Вправний стрілець.

— Я не сказав би.

— Так, так, я ще жива! — розгнівалася Джун. — Але у вітровому склі моєї машини є малесенька дірочка. Якихось два-три сантиметри — і в тебе не було б більше причин так огидно посміхатися. Прибережи свій сміх до того, поки я скажу, кого відвідала в Лондоні.

— Ну, ну, кажи!

Джордж лиш зиркнув на годинника.