Аркан вовків

Йому було страшно. Це була не Ярослава, що сумнівалася у власних діях, це був справжній божевільний, який відрізав голову Вишняку і тепер хотів убити кожного з них по черзі... А за спиною божевільного стояв численний гурт відданих посіпак.

Чорнововк перевів подих та мовив якомога твердіше:

— Я... я не бігатиму забавкою для твоїх зболених примх. Хочеш убити? Стріляй.

— Ого! Який відчайдух, — здивувався Борцеховський і уважно придивився до Северина. — Цікавіший, ніж здавалося. На тлі своїх побратимів ти найбільш непоказний, знаєш про це?

Магнат дістав з піхов на боці багато прикрашену шаблю. Вона яскраво блиснула у місячному сяйві.

— Хвалю за хоробрість, але ти побіжиш, юначе, і так швидко, як в житті не бігав. А як надумаєш далі корчити з себе героя, то ця шабля із посрібленим лезом почне позбавляти твоїх друзів деяких потрібних їм органів. Очі, вуха, носи, пальці... Чи каструє їх, адже шаблі такі непередбачувані та норовливі панни... Широкий вибір, довільний порядок! Наскільки мені відомо, характерники не вміють відрощувати відрубане.

Він наблизився — і разом з ним солодкавий запах парфумів. Северин згадав запах, яким його приспали, та ледве поборов потяг блювоти. Магнат повільно торкнувся його грудей вістрям шаблі, натиснув. З-під сталі пробігла цівка крові. Здавалося, ніби в груди встромляють вугілля. Борцеховський зробив крок до Гната та полоснув його шаблею по плечу, той завив крізь кляп.

— Ну як? — спитав магнат без тіні посмішки. — Ще будуть пафосні промови?

Северин мовчав.

— Так і думав. Тягніть сміливця на місце.

Борцеховський сховав шаблю і відкинув сапфір на персні вбік — під ним виявився сховок із білим порошком. Він насипав наркотик собі на руку та глибоко вдихнув його обома ніздрями по черзі.

Северина вели двоє чоловіків по боках, ще двоє позаду торкалися спини рушницями. Він ішов дрібними кроками, наскільки дозволяли кайдани на ногах. Конвой провів його повз дуби з чорним химерним гіллям та кривавим листям, що вже почало опадати. Біля коріння одного з дерев розпласталося безголове тіло у чорному кунтуші.

Ключі провернулися легко і безгучно. Кайдани зняли, мисливці відступили, тримаючи його на мушках. Невже вони справді думають, що він здатен напасти на них? Погляд ковзнув на полонених братів, на десятки хортів, на постать Борцеховського...

Він несвідомим завченим рухом змочив великого пальця у краплині крові, що текла з порізу від шаблі.

— Дарую п'ять хвилин, — прокричав Борцеховський. — Чуєш? Це більше, ніж я зазвичай дозволяю, але сьогодні вночі я роблю виключення! Коли ріжки проспівають вдруге, ми помчимо за тобою, вовчику!

Так його називала тільки мама.

— А тепер... побіг!

Засурмили мисливські ріжки, загавкали хорти.

І Северин побіг, як не біг ніколи в житті.

Розділ 11

Він ніколи не винаймав секретаря, вів усе листування особисто, бо вважав, що написані власноруч листи демонструють повагу до адресата. Керуючись тим самим принципом, відвідував перемовини, на яких могли впоратися помічники. Вони дивувалися, поки не затямили: ділові угоди — то не тільки обмін підписами, а побудова стосунків.

— Пане?

Мажордом делікатно постукав у двері. Олександр розгладив аркуш паперу.

— Слухаю.

— Дозвольте потурбувати, — мажордом прослизнув до кабінету і вклонився. — Якийсь невідомий прагне поговорити з вами віч-на-віч. Прийшов учора вранці. З вигляду нереспектабельний. Запрошення чи рекомендаційних листів не має, називатися відмовляється. Каже, що є справа, яка може вас зацікавати. Звісно, його не пропустили і вас бентежити не стали.

Магнат заточив перо, перевірив його гостроту — не полюбляв товсті літери.

— І досі чекає?

— Понад добу, пане. Розлігся неподалік воріт. Твердить, що аудієнція займе не більше як десять хвилин. Охорона питає, чи потрібно провчити його, бо очі мозолить.

Чуття підняло носа, наче вишколений мисливський пес, встало в стійку. Чуття рідко підводило Олександра Борцеховського.

— Цікаво, — після кількох секунд роздумів магнат виніс вирок: — Нехай охорона ретельно обшукає та проведе загадкового пана до альтанки. Накажи подати каву та випічку, я зголоднів. Буду за півгодини.

— Слухаюсь, пане.

Мажордом зник, нечутно зачинивши за собою двері кабінету.

Олександр викинув зайві думки з голови: мав зосередитися на листі. Він завжди продумував увесь текст наперед і тільки потім переносив його на папір. Коли слова вклалися ідеально, він умочив перо в чорнило, на мить затримав його над папером — було щось сакральне у першій рисці на чистому полотні — і виклав фрази невеличкими круглими літерами у рівні рядки.

Через хвилину він усе перечитав, кивнув, подумав ще трохи та додав постскриптум, який приховував тонкий улесливий жарт. Лист було підписано, закріплено гербовою печаткою та вкладено до теки вечірньої кореспонденції.