Аркан вовків

— Безсумнівно, — кивнув магнат. — Я заробив на тому, що багато шляхетських сімей успішно проспали, себто на другій промисловій революції. Поки вони розповідають про діяння предків та застрягли у минулому сторіччі, я роблю справу. І мене ненавидять за успіх! Мовляв, вискочка, парвеню, куди виліз, та ще й герба собі купив.

Ярема швидко запхався величезним шматом пирога.

— Найкумедніше, як тепер вони вишикуються в чергу, аби мати мене за свого зятя. І їхні діти мріятимуть про подружжя з моїми дітьми. Хоча тут жодного секрету немає! Я проста людина нової формації, дивлюся на Європу, певен, що саме за нами майбутнє держави. За всієї поваги до старих шляхетних родів, пане Яровий, зовсім не хотів вас образити, якщо ви раптом сприйняли на власний рахунок.

Шляхтич щось пробурмотів, помахав рукою та сховав носа у склянці з напоєм.

— Утім, досить марнославства, це нудно й нецікаво, — магнат розсміявся і кинув недопалок до свого бокалу. — Отже, до справи. Що за питання привело вас до Яструбиного маєтку?

— Ми хотіли побачити вашого працівника, пане Борцеховський, — люб'язно відповів Марко. — Його звуть Данило Щебетюк. Нам необхідно поставити йому кілька питань.

— Авжеж, — він повернувся до мажордома. — Ти знаєш, кого має на увазі пан лицар?

— Так, — вклонився той. — Я можу привести його сюди за десять хвилин.

— Приведи.

Мажордом розчинився, і Борцеховський тим часом продовжив розмову:

— Крім допиту вам більше нічого не потрібно?

— Залежить від допиту.

Борцеховський розсміявся. Він любив сміятися і повсякчас робив це, замруживши очі та закинувши голову назад. Загалом, — вирішив Северин, — магнат справляв приємне враження. Але його темні очі ніколи не сміялися.

— Характерники! Таємні лицарі містичного Ордену. Для мене велика честь приймати вас, — Борцеховський торкнувся долонею грудей біля краватки-метелика. — Як покінчимо зі справою, подадуть десерти. Сподіваюся, що ви не збираєтеся їхати після вечері?

— Відверто кажучи, так ми і думали, — відповів Марко.

— Не варто, — запротестував Борцеховський. — Для вас уже приготували кімнати в гостьовому крилі. Надворі пізній вечір. Відпочиньте спокійно та їдьте собі зранку після поживного сніданку.

Марко вагався.

— Вирішимо після допиту.

— Домовилися.

Двері до зали безгучно розчахнулися. Повернувся мажордом, а за ним блідий худий парубок, стрижений під горщик. Він перелякано переводив очі зі свого пана на характерників та безперестанку заломлював пальці.

— Доброго вечора, — пролепетав ледь чутно.

— Повністю у вашій владі, — сказав Борцеховський із посмішкою.

Данило здригнувся.

— Не бійся, — сказав м'яко Вишняк. Ні з ким із ватаги він так лагідно не розмовляв. — Ми лишень хотіли спитати, де ти дістав характерницький черес, яким вихвалявся на Великдень у селі.

— Черес... Так, — коли Данило робив паузи, його погляд бігав по підлозі. — Я, шановний пане, його у цигана купив... Зустрів їхній табір... А циган мені й каже: хочеш пасок зачарований... І черес показує... Я йому місячну платню за той пасок віддав... А потім одягнув і на вовка не перетворився... Надурив мене циган... Хотів повернути... А циган той з табору вже зник і ніхто його не бачив... Отак я в дурні пошився... У селі покрасувавсь... Та викинув його спересердя...

Парубок затнувся.

— Це вся історія? — спитав Марко.

— Так, пане, — Данило не піднімав на нього очей. — Все, як було, так і розповів...

— У селі розповідали, буцімто ти когось побив і черес відібрав.

— Брехня все, пане... Кого ж я поб'ю... То вигадка недолуга... Вихвалитися хотів... Нерозумний я... У будь-кого на селі спитайте про Щебетюка... Вам кожен скаже... Вибачте...

Данило замовк.

Він брехав, брехав невміло. Дуже боявся. Якщо на нього бодай трохи натиснути... Але Марко вочевидь не бажав робити цього при зайвих свідках.

— А куди ти викинув череса?

— Не пригадую... кудись в лісі... далеко... не знайду...

— Дякую, Данило. Якщо я захочу поговорити з тобою ще раз, ти не будеш проти?

— Ні, пане... Аж ніяк...

Магнат кивнув мажордому і той обережно вивів переляканого Данила геть.

— Ви задоволені, пане Вишняк? Допит минув успішно?

— Не дуже, — відповів Марко. — Але вечерю можна продовжити.

Борцеховський махнув, аби подавали десерт, і прислужники заходилися прибирати зі столів.

— Скажіть, пане Борцеховський, чи є бодай найменша ймовірність того, що Данило міг узяти череса тут?

Магнат здивувався.

— Черес характерника? У моєму маєтку? Хіба що хтось із прислуги є прихованим сіроманцем.

Його губи усміхалися, але в очах була сама темрява.

— Деякі колекціонери збирають такі речі.

— Ні, пане Вишняк, ви підозрюєте не того, — мовив Борцеховський зі сміхом. — Я ще при здоровому глузді, тому не ризикну збирати цехові відзнаки Сірого Ордену! Так, є божевільні, що плекають подібні експонати по своїх таємних колекціях, готові заплатити за них купу золота, але я не з тих. Я з тих, що платять купу золота за скло.

— Скло? — перепитав Марко.