Читаем Аркан вовків полностью

— За відомостями скарбничих, Олександр Борцеховський народився у незаможній селянській родині та самостійно збудував свій статок, — розповідав Марко дорогою. — Має кілька заводів і багато земель. Розумний, честолюбний, жорсткий. У шкандалях не помічався. Кілька років тому придбав шляхетний статус.

— Парвеню, — пробурмотів Ярема, розглядаючись. — Тепер кожен дідич купує собі герба...

— А ти, виявляється, сноб, брате, — уїдливо відзначив Вишняк, обернувшись до шляхтича. — Не чекав від тебе такої фанаберії! Але ж хтось із твоїх предків теж колись був першим свого гербу — перед тим, як заснувати довгу та славетну династію, чи не так?

Яровий почервонів і замовк.

Захід сонця розмалював стіни у червоне. Маєток вибудували недавно: усі дерева мали не більше кількох років, а плющ іще не встиг вибратися на стінку невеличкого палацу, вибудуваного в стилі класицизму. Алея вивела вершників до подвір'я з моріжком, навколо котрого дорога заверталася в коло. Неподалік стояла альтанка, а поруч неї — лабіринт із живих чагарників. За палацом темнів ліс.

— Розмовлятиму я. Відповідайте лише на прямі звернення і будьте уважними, — наказав Вишняк, не спиняючи коня. — Якщо хазяїн не їстиме, ми відмовимося від вечері. Якщо хазяїн не питиме, ми не торкнемося келихів. Якщо хазяїн приготував пастку, то ми будемо напоготові.

— Отже, чекати найгіршого, — підсумував Пилип.

— Завжди чекати найгіршого.

Біля східців стояло шестеро прислужників: усі одягнені на сучасний європейський манер, у сірих костюмах з білими рукавичками. Кожен підійшов до вершника та завмер, а шостий, найстарший, схилився у глибокому поклоні.

— Радий вітати лицарів Сірого Ордену в Яструбиному маєтку, — мовив урочисто мажордом. — Пан Борцеховський очікує всередині. Дозвольте камердинерам попіклуватися про ваших скакунів.

Северин пригадав «Діамантовий палац», зліз із Шарканя та передав віжки лакею.

— Прошу панів за мною.

Усередині було красиво, просторо і дорого, дуже дорого. Величезні кришталеві світочі, сірий мармур, картини полювання у золочених рамах, м'які килими, розписана стеля... Яструбиний маєток був значно багатший за «Діамантовий палац».

— Панове, прошу чекати. Я сповіщу пана Борцеховського про ваше прибуття.

Мажордом низько вклонився та піднявся сходами.

— Ростокупило твою матир! — мовив пристрасно Гнат. — Здуріти можна! Звідкіля у нього така прірва золота? Він ним сере?

— Брате Енею.

— Та я халамидником почуваюся!

— Стеж за словами.

Ярема тихо бурмотів під носа. З виразу його обличчя було видно, що Борцеховський уже не подобається шляхтичу.

— Вітаю шановне панство, — пролунало від сходів. — Як чудово, що ви прийняли моє запрошення. Почувайтеся, як удома!

Олександр Борцеховський спустився до характерників, а мажордом тінню плив за ним.

Магнат був показним чоловіком років за сорок, убраним у вишуканий чорний костюм із краваткою-метеликом. Чорне волосся зачесане назад, на скронях поблискує сивина. Щоки ідеально виголені. Тонкі брови, гострі вилиці, глибоко посаджені темні очі, схожі на темні дзеркала.

Брат Кремінь мав рацію: цього чоловіка варто остерігатися.

— Ви, наскільки розумію, керманич загону? — спитав магнат, тепло посміхаючись.

— Так. Марко Вишняк, — характерник вклонився.

— Маю честь, — вони обмінялися потисками рук.

Борцеховський підійшов до кожного з ватаги та привітався особисто. Від нього розпливався солодкавий запах парфумів.

— Такі юні! А вже з трьома клямрами. Перший рік?

— Так.

Северин назвався і потис руку, прохолодну й тверду, із довгими вузькими пальцями. На вказівному був перстень, схожий на перстень осавули, лишень із сапфіром замість печатки з вовком.

Погляд магната зупинився на кунтуші Яреми.

— О, пане шляхтичу, — Олександр кивнув на вишитого герба. — Це рідко трапляється серед лицарів Ордену... Нагадайте, як зветься ваш герб? Я дуже погано обізнаний у геральдиці, вибачте моє невігластво.

— Равич, — відповів Ярема.

— Равич, кажете... Так-так, пригадую... Ярові. Тернопіль? Чернівці?

— Чортків.

Борцеховський кивнув і повернувся до Марка.

— Виховуєте молоде покоління?

— Щось на кшталт. Маємо до вас розмову, пане Борцеховський.

— Я не тішив себе думкою, що це візит ввічливості, — посміхнувся магнат. — Лицарі Ордену ніколи не з'являються просто так. Але, якщо ваша розмова не дуже термінова, я пропоную поїсти, а після вечері про все спокійно поговорити. Як вам така думка, шановний лицарю?

— Чудово, — кивнув Марко.

— Тоді прошу до бенкетної зали.

Мажордом розчахнув важкі дубові двері з вигадливим різьбленням.

Зал м'яко освітлювався безліччю свічок. Біля стін завмерло десятеро служок в сірих костюмах і білих рукавичках. Двоє з них, судячи з начиння в руках, відповідали суто за свічки.

— Все ніяк не зберуся з електрифікацією. Сучасно та ефективно, але не можу змусити себе відмовитися від свічок під час вечері, — мовив Борцеховський і додав з посмішкою: — Мабуть, старію.

Довгий стіл було щільно заставлено різноманітними наїдками, вигляд яких нагадав Северину застілля Ґаада.

— Прошу, панове.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Сердце дракона. Том 9
Сердце дракона. Том 9

Он пережил войну за трон родного государства. Он сражался с монстрами и врагами, от одного имени которых дрожали души целых поколений. Он прошел сквозь Море Песка, отыскал мифический город и стал свидетелем разрушения осколков древней цивилизации. Теперь же путь привел его в Даанатан, столицу Империи, в обитель сильнейших воинов. Здесь он ищет знания. Он ищет силу. Он ищет Страну Бессмертных.Ведь все это ради цели. Цели, достойной того, чтобы тысячи лет о ней пели барды, и веками слагали истории за вечерним костром. И чтобы достигнуть этой цели, он пойдет хоть против целого мира.Даже если против него выступит армия – его меч не дрогнет. Даже если император отправит легионы – его шаг не замедлится. Даже если демоны и боги, герои и враги, объединятся против него, то не согнут его железной воли.Его зовут Хаджар и он идет следом за зовом его драконьего сердца.

Кирилл Сергеевич Клеванский

Фантастика / Самиздат, сетевая литература / Боевая фантастика / Героическая фантастика / Фэнтези