Аркан вовків

Усередині Северина заледеніло, немов хуга увірвалася прямо в нутрощі. Ігор усе зрозумів із його обличчя та мазнув кров'ю — чиєю? — по губах.

— Збери речі до хати і чекай там.

У наказі була лише роздратованість.

Ігор стрибнув уперед, немов зібрався пірнути щучкою в кучугури. Вмить обриси його тіла розпливлися, почорніли, і на сніг встав великий чорний вовк із білим загривком. Наче той, що з'їв сонце, подумав Северин та негайно вилаяв себе за недоречний спогад.

Вовк довгими стрибками зник між стовбурів.

Северин обхопив обличчя обома руками і застогнав. Усе зіпсовано! Як він міг забути про таку очевидність як срібні кулі?! Чому не згадав про них, коли заряджав піштоля? Йому те навіть на думку не спало! Він усе робив, як завжди, заряджав зброю завченими рухами, набундючений бовдур, втратив клепку від щастя, надувся індиком, не думав ні про що інше, як влучить, як не розчарує...

Влучив. Розчарував.

Треба було зібрати батьківські речі швидше, ніж їх замете снігом. Северин хутко підібрав спіднє, штани, розірвану сорочку, чоботи, черес. Закривавлений срібний ніж із дерев'яним руків'ям. Озирнувся навколо, виглядаючи, чи нічого не пропустив. Побрів до хижки, не влучаючи у сліди батька, провалюючись у сніг до середини стегна.

Увесь час Захар навчав його стріляти узвичаєними чавунними кулями, а батько, який десять років полював на інших обернених, навіть і подумати не міг, що його син зарядить зброю свинцем.

Повний, беззаперечний, жахливий провал.

У хижці під пічкою лежав труп із пробитим кулею плечем та перерізаним горлом. Його голову якийсь час тримали у пічці, через що волосся зникло, шкіра обвуглилася та потріскалася, а обличчя перетворилося на гротескну чорну маску. Очі репнули, губи зникли, крізь тріщини, що вкрили обпалені щоки, проглядали зуби. Навколо голови кривавим німбом розпливлася калюжа. Від нудотного смороду паленої шкіри, плоті й волосся Северина ледь не викрутило — добре, що він майже нічого не з'їв. Джура поклав батьківські речі на стіл та поспіхом відвів очі.

Невеличка мисливська хатинка. Пічка, лава, стіл та кілька стільців. Навіть покуття немає. Небагатий скарб мешканців розкидано навколо: пара книг, розбиті тарелі зі смаженою бульбою та соліннями — вечеряли, коли Ігор прийшов по їхні душі. Северин підняв розряджені батьківські піштолі, поклав до решти речей.

Хотілося голосити від почуття власної нікчемності. У нападі люті він копнув стіну. Шмаркач, нехлюй, телепень! Змарнувати такий випадок! Удар, іще удар. Нездара. Блазень. Єдиний шанс довести себе — і так зганьбитися натомість...

Нещадно картаючись, Северин узяв до рук батьківський черес. Клямри на ньому давно не протирали, від часу та негод усі три потьмяніли, а особливо срібна. Северин заходився протирати їх хусткою, бо не міг сидіти без діла.

Срібло потроху набуло первозданного вигляду. Заблищало золото з обрисом Мамая, що сидів по-турецьки з бандурою в руках. Ох, як Северин мріяв отримати цю клямру! Але після такої ганьби хіба він гідний вступити до Ордену? Тепер навіть думати про таке не можна. Чистити чужий черес, лишитися вічним джурою — ось і все, на що він заслужив після цієї ночі.

Северин чекав довго. Клямри сяяли, як новенькі. Вогонь у грубці майже згас, запали темрява і холод, що віяв із розбитого вікна, але Северин не наважувався підійти підкинути дров. При непевному світлі здавалося, що тіло смикнеться та схопить його, щойно він наблизиться.

— Ти просто мертвяк, — сказав Северин голосно.

Не допомогло. Юнак кляв себе останніми словами, але пересилити страх небіжчика не зміг. Сьогодні була ніч суцільного програшу, тріумф його недолугості.

Нарешті почулося рипіння снігу. Біля дверей воно перетворилося на кроки людини. Деякий час Ігор стояв на дворі, обтираючись снігом після перетворення.

Він зайшов до хатини і, не звертаючи увагу ні на тіло, ні на сина, почав одягатися. Северин не витримав:

— Наздогнав?

— Хуртовина замела сліди та запах, — процідив Ігор.

Юнак стиснув кулаки. Біла вовчиця втекла. Через його помилку!

— Батьку, я...

— Чекай тут.

Ігор зник у дверях і незабаром повернувся у повному вбранні, ведучи коней.

— Поїхали.

Джура мовчки скорився.

Хуга ридала навколо. Северин тер очі, які зрадницьки набрякали сльозами, намагаючись переконати себе, що то від крижаного вітру. Ніколи раніше він не відчував такого розпачу. Навіть коли почув про смерть мами.

У корчмі всі спали, деякі у залі на лавах — було далеко за північ. Ігор жестом наказав чекати біля дверей, зачинився у кімнаті із Захаром та довго з ним розмовляв. Потім обидва перейшли на крик і кричали так голосно, що джура розчув:

— ... чого ще міг навчити скарбничий хробак?!

— То, може, навчав би власного сина сам?

І знову нерозбірливо. Северину хотілося провалитися крізь землю.

За кілька хвилин батько вийшов, штрикнув його поглядом та кинув:

— Сподіваюся, наступної зустрічі ти матимеш щось, крім клямри на чересі.

Краще би він його ударив.

Ігор Чорнововк збіг сходами та полишив корчму.

— Ти як, козаче? — баки Захара досі гнівно стовбурчилися.

— Я все зіпсував, учителю. Коханка ренегата втекла через мене.