Аркан вовків

Северин скинув опанчу та кожуха прямо на підлогу. Захар за таке вичитував, але зараз сказав інше:

— Це не твоя провина, Северине. Я вважаю...

— З мене нікудишній характерник.

— Тоді з мене нікудишній вчитель.

— Я так не вважаю...

— Тоді не мели дурниць! Ігор звалив на тебе завелику ношу.

— Учителю, не треба підбадьорювати. Від цього стає тільки гірше.

— Я і не підбадьорюю, — Захар хотів було набити люльку, але натомість жбурнув її на ліжко. — Не смій картатися через цей випадок!

— Забути про срібло, Захаре, як я міг забути про срібло? — джура охопив голову руками.

— Северине, хіба ти не розумієш? Про срібло мав подбати він! Твоєї провини немає, бодай що тобі здається! За всієї поваги до Ігоря — він не святий. Як і жоден із нас. Багато порушень йому пробачили за смерть Ольги... І не в останню чергу завдяки тому, що його вчитель, відомий тобі Іван Чорнововк, є осавулою куреня призначенців.

Северин нашорошив вуха. Такого Захар ніколи не казав.

— Я розумію, що батько для тебе герой та ідеал. І я не заперечую того! Ігор відданий справі помсти, він не здатен жити інакше. Його єдиний сенс — полювання, викреслювання імен зі списку. Помста стала його життям, розумієш?

— Дуже добре розумію.

— Із найкращих міркувань, якими стелиться дорога в пекло, Ігор узяв тебе на небезпечну справу, до якої ти не був готовий — і не попіклувався про твою готовність. Якби Ігор виховував джуру, він би поставився до цього зовсім інакше. Але на обраній ним стежці немає місця для джури.

— Тому що я — бездарний непотріб...

— Тому що тобі кілька годин тому виповнилося шістнадцять, Северине! — гарикнув Захар. — Тому що твоя ініціація відбулася кілька місяців тому! Тому що ти не маєш золотої клямри, врешті-решт. Чому, на твою думку, після прийому до Ордену кожного характерника долучають до куреню вартових на два роки? Чому це обов'язкова умова для всіх, без жодних винятків?

— Аби набратися досвіду.

— Саме так! Не можна кинути людину під кригу і сподіватися, що так вона навчиться плавати. Не можна чекати від джури навичок лицаря, що служить в Ордені не один десяток років.

Учитель мав неймовірну здібність підібрати найвлучніші слова. Северину полегшало.

— Не забирай чужих помилок, козаче, із тебе вистачить власних. Зрозуміло?

— Дякую, вчителю.

— Ти — вправний і кмітливий юнак, якому часом бракує витримки. Але це гартується часом. Із тебе вийде чудовий характерник! Я справді так думаю. А тепер лягай спочивати, Северине. До речі, ось твій подарунок.

Старий характерник простягнув йому пакунка, влігся та захропів. Найімовірніше, вдавано.

Тогоріч Захар подарував годинника. Северин обережно розгорнув папір та з усмішкою дістав люльку, яку за невеличкий розмір прозвали «носогрійкою». Курити йому не подобалося, але, можливо, тепер він збагне смак тютюну?

Северин уклався на ліжко. Нетривка радість від вчительської промови та подарунка розтанула, як сніжинка на долоні. Перед очима виросла хижка, повалив сніг, з'явилася біла вовчиця, постріл... «Сріблом стріляв?» Біля пічки валялося тіло без обличчя. «Матимеш щось, крім клямри на чересі».

Це був його найгірший день народження.

***

Відтоді та клята ніч, уривками чи вся цілком, приходила у снах. Авжеж, напередодні випробувань до Ордену він знову побачив її, немов глузливий натяк. Северин через це не відпочив, мав пригнічений настрій, але відчував гарячковий приплив сил.

Захар читав його відчуття, як розгорнуту книгу.

— Не переживай, — напучував учитель по дорозі до дуба Мамая. — Рада Сімох прагне дізнатися, що ти вмієш, аби потім якнайкраще припасувати тебе до лав Ордену, розумієш?

Северин кивнув, вкотре перевірив черес і зброю, ковтнув води з фляги. Через переживання у нього не влізло ані крихти сніданку, чому Володимир неабияк засмутився.

У підліску серед дерев чекали більше десятка парубків.

— От і місце збору. Вас кликатимуть по черзі, — повідомив Захар. — Я через це пройшов, і твій батько, і його вчитель, і взагалі кожен, хто носить золоту клямру. Покажеш осавулам, на що ти здатен!

— Так, учителю, — вичавив із себе Северин.

— Нехай Мамай допомагає, — Захар всміхнувся та залишив його самого.

Молодий Чорнововк підійшов до гурту, присів у затінку, роздивився: тут не було нікого, крім самих джур. Неподалік вирувало життя — з Буди долітали гомін, крики, дзвін шабель та кухлів, але тут панувала тиша.

Його вивчали: хто прямим поглядом, хто прихованим. Чорнововк роздивлявся навзаєм — здається, тут зібралися парубки з усіх одинадцяти полків.

Двоє хлопців зі степів Тавриди та Причорномор'я грілися на сонечку, не ховаючись від спеки. Вони мали сірі одяги, південну засмагу та вигоріле довге волосся, заплетене в коси; поруч кожного лежав татарський композитний лук, що південці носили замість вогнепальної зброї, та повний стріл сагайдак.