Аркан вовків

— Будь ласка, зупини кровотечу, — сказала Віра, простягнувши руку.

Захар навчав його так само.

«Це одне з головних та найпростіших замовлянь — закляття, що згортає кров. Перед тим, як починати, переконайся, що рана чиста. Сфокусуй на ній погляд. Затим проголошується словесна формула. Жест допомагає, проте для дрібних поранень на кшталт порізу не потрібен. Головне — наказ словами. Коли наберешся досвіду, зможеш віддавати наказ подумки, а не вголос. Зупинити втрату крові часто достатньо, аби врятувати життя на полі бою. Завжди допомагає при незначних пораненнях та у скрутному становищі. Інколи — я наголошую на слові «інколи», Северине, — може зупинити внутрішні кровотечі, але часто не спрацьовує, бо потрібен погляд на поранення, самого тільки жесту не досить. Замовляння не зшиває органи, не зрощує кістки, не відрощує кінцівок, не повертає зі світу мертвих та не робить все, що ти міг почути у кобзарських думах та людських переказах».

Зосереджений погляд, тихий наказ, обережний жест. Кров осавули зупинилася та згорнулася. Неподалік пробіг вовк, окинув їх швидким поглядом, понюхав повітря та потрюхикав собі далі.

— Чудово, чудово, — пробурмотіла Віра, уважно розглядаючи пальця. — А тепер розкажи історію з мавкою.

І звідки вона знає? — здивувався подумки Северин та розповів усе від початку. Сестра Забіла уважно слухала оповідь, розглядаючи чорне дубове листя, а потім спитала:

— Хтось ще із потойбічних істот розмовляв із тобою?

Чорнововк коливався кілька секунд, а потім відповів:

— Лісовик. Я не можу розповісти, де саме ми з учителем його зустріли, бо то таємниця, яку я заприсягнувся зберегти.

— Розумію, розумію. Але бодай щось ти можеш повідомити?

— Він погодився розмовляти тільки зі мною, а не з учителем.

— Цікаво, цікаво, — Віра уважно подивилася на нього. — Дехто з Ордену за все життя нікого, крім Ґаада, не бачив, а ти ще до отримання золотої клямри зустрів двох інших потойбічних створінь. Дай-но мені руку.

Вона вдивилася в лінії на долоні та усміхнулася. Потім знову пильно подивилася в його обличчя та сказала:

— Став питання, що тебе турбує.

Мабуть, він мав надто схвильований вигляд.

— Пані Забіла...

— Просто сестра Віра.

— Лісовик напророкував мені, ніби першим, кого я вб'ю, стане мій тато... І тепер його слова гризуть мене так сильно, що іноді не можу заснути. Час від часу я забуваю про них, але спогади повертаються. Чи можна вірити таким пророцтвам? Або він просто сміявся наді мною?

Віра мовчала.

— Складно, складно... Я не можу відповісти на твоє питання, — нарешті мовила осавула, хитнувши головою. — Після багатьох років, проведених між двома світами, я можу тільки констатувати, що потойбічні створіння мають різні характери та різні мотиви... Зовсім як люди. Але ти, Северине, ніколи не давай будь-яким пророцтвам тяжіти над собою та впливати на твої рішення, бодай від кого ти їх почув. Це все, що я можу порадити. Розчарований?

— Ні.

Розчарований, але Северин не зважився вимовити це вголос.

— Я могла тобі відповісти «не вір, то все неправда», тобто сказати, що ти хотів почути. Але я не брехатиму, — вона легко посміхнулася.

— Дякую.

Віра відвернулася і промовила в повітря:

— Йди, Северине, йди. Лишилася остання перевірка. Побачимось на вовчій стежці.

Її погляд блукав стовбуром Мамаєвого дуба.

Останнім чекав керманич призначенців. Учитель його батька, Іван Чорнововк, найбільше нагадував саме того осавулу, якого малювала уява Северина: сивий, мужній, із суворим обличчям та важким поглядом. На його персні біг вовк із чересом на тулубі.

Іван насупив кошлаті брови і без привітань наказав:

— Обернися на вовка.

***

Ніч принесла прохолоду. Небом повзла повня, яскраво сяяли зорі, розливаючи світло річковим плесом. Завзято стрекотіли цвіркуни, у плавнях по той бік річки кумкали ропухи, в очереті іноді зблискували тьмяні вогники, ніби пустотливі потерчата мерехтіли ліхтариками.

Захар обрав місцину не через мальовничі пейзажі: тут на кілька миль навколо не було жодної людської душі. Старий характерник ретельно обстежив берег та вибрав найкращий, на його погляд, майданчик.

— Перше перетворення найважливіше. Тому навіть місце потрібно підібрати ідеально, — пояснив учитель.

Як саме він визначав ідеальне місце, Захар не розповів. Деякі речі лишалися таємницею для будь-кого, хто не мав череса з усіма клямрами.

Наприклад, за п'ять років навчання Северин жодного разу не бачив, як Захар перекидається на вовка, хоча точно знав, що вчитель робив це. Перевтілення у звіра вважалося однією з найбільших містерій Сірого Ордену, яку належало тримати подалі від людей, і цю неписану заборону дозволялося порушувати тільки під час воєнних дій, коли сіроманці билися в рядах війська Січового, або ж за якихось надзвичайних обставин. Попри чутки характерники оберталися вовками переважно для розвідки, а не заради бою.