Аркан вовків

Северин роздягнувся догола. Якби він мав на собі сережки, браслети чи персні, то теж мусив би їх зняти: прикраси заважали під час обернення. Завдяки таланту кобзарів, а особливо думам «Три клямри» та «Про сіру голівоньку та ясну дівчиноньку», серед люду глибоко вкоренилася віра, що саме зачарований черес допомагає перетворювати власника на вовка, але насправді його також потрібно скидати.

— Що може вибити тебе з вовчої подоби?

— Біль. Я мушу бути обережним.

— Скільки часу ти проведеш у вовчій подобі?

— Кілька хвилин, аби звикнути до нового тіла.

— Що станеться, якщо ти пробудеш у вовчій подобі більше?

— Звір оволодіє моїм розумом. Тіло залишиться вовчим. Ви вб'єте мене.

За останні кілька годин Захар поставив ці питання не менше десятка разів, але Северин щоразу слухняно відповідав. До ночі срібної клямри учитель готував його так само ретельно.

— Добре, козаче. Готовий?

Як до такого можна бути готовим?

— Так.

Ніч була теплою, але його лихоманило. Северин знав, що Захар переживає, і, ймовірно, більше за нього, але не виказував того ані голосом, ані жестом.

— Браслети? Каблучки?

— Ви ж знаєте, я без них.

— Навіть досвідчені лицарі забували про це.

— Я готовий, учителю.

— Нехай Мамай допомагає, — Захар простягнув йому срібного ножа.

Северин розрізав пучку великого пальця та повернув зброю вчителю. Обережно провів пальцем по губах — так, аби відчути смак крові. Тепла, солона, з присмаком заліза.

Він підняв голову до молодого місяця, дозволив йому розтопитися в очах.

Промовив неголосно і виразно:

— Я — вовк.

У відповідь прийшов біль.

Роздер шкіру, шмагнув по м'язах, захрускотів кістками, смикнув за нігті, обпік нерви, різонув очі; Северин не уявляв, що біль може мати стільки відтінків. Свербить! Горить! Кожна частинка тіла — а їх виявилося багато, дуже багато — розривалася та волала від нестерпної муки. Він заквилив від удушення і білування, від крижаних гілок і розпечених ножів, захлинався і висушувався водночас. Чому Захар не попередив...

Біль прибив до землі, з агонією прийшла темрява. З горлянки вирвався крик, полився довго та безупинно, перетворюючись на пронизливий вереск. Тіло били корчі. Жодна істота не здатна витримати таких тортур. Жодна істота не має відчувати таких тортур.

Рот залило киплячою смолою, по черепу било ковальським молотом. У стиснутих очах, що крутилися в очницях, намагаючись вирватися геть звідти, горіло видіння — ніби хвилі болю вичавили з тіла душу і вона спостерігала жахіття перетворення збоку: ось він колінкує, б'ється у безперервному вереску, хаотично смикаючи кінцівками, м'язи випинаються від напруги, колючий хребет вкривається чорним хутром, вени пульсують, вуха залізли на маківку, обличчя витягнулося як рило в чорта. Жахливе, огидне, жалюгідне видовище. Це не його тіло, це не він...

Темрява. Вовче гарчання. Багряні очі. Звір дивиться на нього, шкіриться,

я частина тебе,

невід'ємна та буремна, розділимо жагу та кров на двох, віднині і до смерті

ми будемо разом, хлопче,

зазирни всередину та побачиш мене, і

ніщо у світі не розлучить нас!

Біль різав, пиляв, роздирав на клапті, кидав на бите скло й товкся зверху. Він сам погодився, він сам обрав...

І все скінчилося. Біль вщух, як зникає шторм, лишаючи розбурхане море. Северин лежав, випалений та викручений, без жодного руху та бажання жити.

Відчув обережний дотик до голови.

— Все добре, синку, все скінчилося. Молодець. Ти витримав!

Не помер.

— Найгірше позаду. Дихай, дихай рівно. Все скінчилося.

Голос Захара звучав поряд, але якось інакше.

— Северине, обережно розплющ очі.

Дивись.

Джура неохоче розтулив повіки. Скільки кольорів!

Світ відкрився небаченим прихованим боком. Наче сліпець, що прозрів, Северин дивився на нічний берег та бачив його так добре, ніби був сонячний день. Як він не бачив досі? Як не міг нічого розгледіти без вогню? Очі розрізняли стільки відтінків чорного і сірого, помічали найдрібніші деталі, він навіть бачив ропух на іншому березі річки, які й досі мовчали під враженням від його волань.

Дихай.

Він набрав повітря — і в ніздрі ударили сотні запахів. Северин відчув, що поряд сидить літній чоловік у запилюженому одязі, від нього відгонить потом і тютюном, неподалік тремтять двоє наляканих криком коней, жеребець та кобила, обидва нещодавно випорожнилися, а на цьому самому місці дві години тому пробігав заєць, що побіг далі, у духмяні трави, де просто зараз сновигають полівки — здається, три...

Слухай.

Вуха смикнулися. Чотири! Слух розрізнив мишаче шурхотіння у полі, почув плюскіт води, де тільки-но спливла риба, засік шурхіт невеликих крил на дереві на тому березі річки. Він чув щонайтихші звуки — навіть такі, про які раніше не підозрював...

Весь світ спалахнув і склався в безшовну живу картину, яку він осягав і розумів.

— Приголомшливо, еге ж? — серце Захара б'ється швидко, він переляканий, але промовляє спокійно. — Тепер підіймайся потрохи, синку. Звикай до нового тіла. Обережно, ставай спочатку на передні...