Аркан вовків

Северин перевів погляд на чорні пазуристі лапи перед собою і довго дивився на них, не усвідомлюючи, що ці кінцівки належать йому. Треба ототожнити себе з ними.

Вставай.

Права лапа смикнулася. Це з його волі? Чи вона сама по собі?

— Твій розум, а особливо досвід і пам'ять, підводять тебе. За п'ятнадцять років ти звик до іншого тіла. Заплющ очі та довірся відчуттям, синку. Все вийде само собою.

Він послухався поради Захара. Замружився й вирішив підвестися. Тіло відгукнулося — джура піднявся, наче людина, яка вирішила побігати на чотирьох.

— Добре, тепер потроху спробуй рухатися.

Северин випростався. Зробив обережний крок. Треба дивитися перед собою.

Він обережно розплющив очі, зробив другий крок, одразу оступився.

— Нічого, нічого, помалу...

Крок. Іще. Іще. Мабуть, він так плазував у дитинстві, коли навчався триматися на ногах...

Біжи.

І раптом невпевненість зникла.

Молодий вовк хльоснув хвостом по боках і вишкірився. Він має хвоста, чорт забирай!

— Я вовк! — закричав Северин та почув лише виття, що линуло із власної горлянки.

Він відчув свою міць та спритність, пронизливу гостроту відчуттів та пружність м'язів, нова сила виповнювала його, лилася через край, кликала за собою — і він радісно піддався тому поклику, стрибнув, клацнув зубами, помчав у луки, полетів над травами, наче бігав на чотирьох усе життя, а світ, що слухняно розкривався назустріч новими запахами і звуками, корився його невичерпній силі. Трави лоскотали боки, земля летіла з-під лап, він був звіром, вільним та могутнім, швидким і непереможним, і ніхто й ніщо не могло йому завадити.

Але він помилявся.

Ворог.

Його наздогнав новий запах — і величезним стрибком дорогу заступив великий сірий вовк. На його жилавому тулубі вився дивний візерунок із темнішого хутра, що обрисом нагадував великий пасок. Вовк вишкірився на Северина жовтими іклами і тихо загарчав. Северин зупинився, нахилив голову. Вовчисько підняв лапу та вказав у зворотному напрямку — повертайся. За вибухом щастя від нових почуттів Северин забув усі вчительські настанови, що йому втовкмачували безперестанку, і Захар прибув їх нагадати.

Розірви йому горлянку.

Джура притис вуха, винувато підібгав хвоста, розвернувся та слухняно потрюхикав назад, відчуваючи сором за те, що від захвату так легко все забув. Захар біг позаду і зрідка нагадував про себе тихим гарчанням.

Вони повернулися до коней, які спокійно дивилися на двох звірів, глибоким тваринним чуттям упізнаючи у них своїх хазяїв. Северин підбіг до річки, почав пити, навіть не задумуючись, як він це робить. З води на нього дивився чорний вовк із жовтими очима. Він підніс носа майже до води, розглядаючи своє друге тіло. Так дивно у власному відображенні бачити не людину... Який батько у цій подобі? І якою була мама?

Знову гарчання: Захар нагадував, що час перекидатися. Северину зовсім не хотілося повертатися до слабкого обмеженого тіла. Втратити цей неймовірний зір, слух, нюх — він почуватиметься калікою без них! А літати зможе тільки верхи на Шаркані...

Йому дозволили ледве торкнутися справжнього світу, ковтнути краплю, яку він не встиг навіть посмакувати, але він повернеться. Обов'язково повернеться.

Повернешся.

Северин замружився.

Вона прийшла сама, тонка і прекрасна, без жодного поклику — розплетені коси в'ються по траві, груди розпещені цілунками, слід його слини на тонкій шиї, у відьминих очах відбивається сяйво зірок. Він цілує живіт із невеличкою родимкою, ковзає губами до відкритого ротика, одна долоня стискає стегно, а друга схопилась з її долонею, пальці переплелися замком.

— Я — людина.

Біль ударив удвічі страшніше.

Северин ламався у корчах, вив, гарчав, сіпав лапами і бив хвостом. Пекельна сила рвала, чавила та викручувала як ганчірку, видираючи вовче тіло. Кістяк із хрускотом виростав та змінювався, хутро рвалося й обвисало на новій шкірі кривавим клаптям, росли м'язи, нігті і зуби, видовжувалися пальці на руках і ногах. Він лежав на ковадлі, а незримий молот перебивав його розпечене тіло на нову подобу.

Високий вовчий крик обірвався, відхаркнувся згустком темної крові, поновився — але вже надірваним людським голосом. Тіло не слухалося Северина, смикаючись у судомах.

Темрява. Тихе гарчання. Чорний звір, що киває йому. До наступного разу, брате.

Все одно я завжди тут.

Як і вперше, біль згас миттєво.

— Живий?

Захар стояв над ним — також у кривавих плямах та залишках сірого хутра.

— Чому... так... боляче?

Слова важко давалися, голос тремтів. Здається, він ще й обмочився.

— Твоє тіло пережило неймовірне перетворення. Воно не було створене для цього, — відповів учитель. — Ти молодець, Северине. Справжній вовк! Тепер найстрашніше позаду.

— Так... боляче...

Хотілося скрутитися калачиком і не ворушитися, але він ухопився за простягнуту руку, підвівся, ледь не впав — ноги ніби соломою набили. Добре, що батько не приїхав і не став свідком цього сорому.