Аркан вовків

Цієї ночі чергувати у Вишняка довелося Яремі. Молодий шляхтич із виглядом мученика, що прямує на побиття камінням, зник у кімнаті Марка. На ранок Вишняк, плюючи слиною на бороду, волав, аби ніколи товстуна у кімнату не пускали, бо його пекельним хропінням треба людей катувати.

— Це він так убивць моїх відлякує? — репетував На-Сраці-Чиряк. — Ієрихонськими трубами своєї носяки боронить?

Ярема кусав губи. Його правиця стискала пірнача, обличчя налилося густою червоною барвою.

Три дні у столиці пролетіли миттєво. Три дні супроводу Марка Вишняка тяглися нескінченно.

Винахідливість його скарг вражала, потік ниття не висихав. Усе в цьому світі було не так: дурнуваті селяни, клята спека, продажні шляхтичі, запилюжені дороги, тупі собаки, огидні корчми, бісовий Орден.

Вибрики старого сягнули апогею біля чергового роздоріжжя. Вишняк дослідив вказівець, почухав носа і заявив:

— О! Тут неподалік Кринички, мені туди конче потрібно.

— І яка у вас на те причина, пане Вишняку? — уїдливо спитав Ярема.

— Досить поважна, пане пузаню. Кум у мене там живе, а я хочу пообідати у нього як годиться — а не в придорожній корчмі кислий борщ сьорбати.

— Ні, ми не поїдемо в Кринички, — відмовив Пилип. — У нас є узгоджений Орденом шлях і ми маємо наказ притримуватися його.

— У гузно запхни свій наказ, — огризнувся Марко. — Що ви за виродки безсердечні? Тут три милі, не більше. Я з кумом більше року не бачився, дайте випити кварту з родичем!

— Ні, пане.

— Та хто ви такі, щоб за мене вирішувати? Босота малолітня, шибеники голозаді! Бульки з носа не луснули, а вже череси почепили! Ви хоч на одному завданні були, вояки хрінові? Я вас розкусив із першого погляду! Якщо я сказав поїхали, значить, поїхали, про накази будуть ще...

Вишняк рішуче скерував коня на Кринички, але не встиг й кроку від'їхати, як підлетів Гнат і махнув шаблею так, що у Вишняка з бороди осипалося кілька сивих волосин.

— Стули пельку. Поїдеш, куди сказали, — просичав Бойко.

Старий перелякано глянув на решту: ніхто не збирався втручатися. Вишняк облизнув губи, смиканим рухом пригладив бороду та повернув коня на потрібну дорогу.

Гнат показово дістав «Енеіду» та попри присмерки втупився у неї. Вишняк мовчав, очі його дивилися на кінську гриву. Пилип знизав плечима і дістав варган, Ярема розпалив люльку. Вишняк мовчав. Тільки коли дим долітав до нього, він дуже голосно кашляв і похрипував.

Перемога над На-Сраці-Чиряком значно підняла ватазі настрій.

— Слухай-но, брате, — під'їхав до Северина Гнат із виглядом героя. — Я збираюся написати Орисі. Не знаю, курва, як почати. Застряг на першому слові. Люба? Шановна? Подруго? Ніколи не писав таких листів. Як взагалі звертатися до дівчини, яку бачив десять хвилин, але вона стала для тебе найсмачнішою цукерочкою?

— Почни з «прекрасної», це не фамільярно, але і не холодно, — порадив Северин, намагаючись пригадати, як він починав власного листа. — Як закінчиш чернетку, дай мені почитати.

— Навіщо? — підозріло примружився Гнат.

— Вичитаю на предмет, курва, зайвих слів.

Бойко розреготався та повернувся на позицію замикаючого загону.

Залишок дороги минав тихо й згідно плану, з чого Пилип тішився. Вони зупинилися на ночівлю у гарному настрої, погомоніли трохи за вечерею (Вишняк ні слова не зронив) та повлягалися спати під відкритим небом. Усі раділи, що завтра, нарешті, подолають останні двадцять миль і здихаються стариганя.

Першим чергував Северин. Думав про те, що Ліна вже мала отримати листа, і сподівався, що прочитала його з посмішкою, залилася рум'янцем, після чого прошепотіла «як добре, що ти написав».

Тихо потріскувало гілля у вогнищі. Жодних ознак стеження. Северин досидів до першої ночі, розбудив Пилипа та з легким серцем заснув.

Ліна прийшла до нього у сновидді і вони зупинилися на цікавому моменті, коли пролунав відчайдушний крик:

— Розпердолєна холера! Всіх увів, падлюка!

Северин підскочив. Пилип та Гнат бігали навколо дерев, де лишили коней — нині там стояли самі дерева. Ярема, останній черговий цієї ночі, голосно хропів біля згаслого багаття.

— Прокидайся, довбню, — налетів на шляхтича Гнат. — Усе проспав, ясносракий!

Ярового в три руки залоскотали, а Пилип на додачу полив із фляги. Ярема прокинувся і перелякався.

— Пресвята Марія! — хрестився Яровий. — Меа culpa... Каюся, хлопці, винен!

— Авжеж, дідько, винен!

— Одне з двох, — розмислював Пилип. — Це той переслідувач на рудій кобилі...

— Або На-Сраці-Чиряк образився, як йому Гнат хвоста прищемив, — докинув Северин.

— Покрав коней так, що жоден не прокинувся, — Пилип від гніву зблід.

Гнат вихопив близнючок та спересердя порубав невеличке деревце.

— Шляк би його трафив, цигана! — лаявся Ярема. — О, моя Офелія! О, лихо! Викрали красуню, нема мені прощення... Господь мене, грішного, карає! Тре було сповідатися...

— Спробуй не дрихнути на чатах, бісова твоя душа, — лютував Гнат, розмахуючи шаблями. — Як тобі така спокута?

Вони хутко загасили вугілля, зібрали речі та кинулися слідами копит, що вивели до манівця, який привів до дороги, а та незабаром уперлася в перехрестя.